Литературный сайт
для ценителей творчества
Литпричал - cтихи и проза

Бажаний світанок


­(Вінок сонетів)

1.

Знову тануть у безодні миті,

Спогади залишивши рясні,

І серця для радощів відкриті,

Що надії зрощують ясні:

Теплий дім. Ростуть у мирі діти.

Неба посміхається блакить.

Мрії розпускаються, як квіти –

Кожна з них струною в нас бринить.

Кличе пісня до досягнень зграї,

Перепон до звершень не чекає,

Прагне все довести до пуття.

А навколо – тиснява поразок

Кожен день без дублів і підказок

Місяці складає у життя.

2.

Місяці складає у життя,

До грудей їх щільно притискає,

Впевнює: не має вороття

Той, хто віри у душі не має.

Звісно, знов не стати молодим,

Не літати думками у просінь.

Та минуле – це не сірий дим,

І буяє в сьогоденні осінь.

Вабить, окриляє, надихає,

Прикрашає ранки дивокраєм,

Потім зливи шле несамовиті.

Та, як сніг укриє всі дороги,

Не знайти розради та підмоги.

І йдемо ми, тугою сповиті.

3.

І йдемо ми, тугою сповиті.

Прагнемо здобути в чужині

Райські кущі теплі, світлі, ситі.

Тільки поруч – брили крижані.

Все нерідне – звичаї і мова,

Океани б‘ються в береги.

Та уява нам малює знову

Казочки без злиднів і нудьги.

Знаєш, не достойні Батьківщини,

Хто руйнує в рідній хаті стіни

Й за кордоном просить співчуття.

Та, згадавши пращурів науки,

Повернуться (вірю!) попри муки,

Сповнені журби та каяття.

4.

Сповнені журби та каяття,

Для добра відкриємо ми душі.

Помилки руйнують майбуття.

Я тепер його спасати мушу.

Із тобою разом, разом з ним,

Хоч і поодинці кожен – сила.

Головне – дістатись до мети:

Щоб розквітла Україна мила.

Та земля, яка нас народила,

Повсякчас любила і ростила,

Зігрівала, пестила старанно.

Не подяку – несемо їй лихо.

Саме тому голосно і тихо

Навздогін несеться слово бранне.

5.

Навздогін несеться слово бранне

Кожному, хто інший, не такий:

Будь, як всі, ховаючи старанно

Прагнення робити навпаки!

Будувати замість руйнувати –

Це хіба не краще, ніж надвечір

В новігасла фарбувати шати,

Кидатись камінням ворожнечі?!

Може, поважати вчитись треба

Широчінь степів, безкрайність неба,

Дані нам на віки – не роки?

Годі вже ділитись і ділити!

Та, на жаль, наївні, наче діти,

Знову хтось стискає кулаки!

6.

Знову хтось стискає кулаки.

Хто сильніший, той і буде правий?

Де до розуміння маяки?

Як знайти до миру переправи?

Хоч хвилина може без війни

На планеті нашій бідолашній

Пролетіти? Винні без вини

Всі за все, за кожен день вчорашній!

Спалює ненависть, як отрута.

(Тільки вірю: прийде і спокута –

Чиста, світла, щира і жадана).

Та ятряться спогади, мов рани,

І лякають повсякчас екрани:

Кажуть, що біда прийде незвана.

7.

Кажуть, що біда прийде незвана,

Розбрат захурделить навкруги,

Відгукнеться війнами омана,

Розділивши мирні береги.

Як в конфлікти хмизу додавати

Й полум‘я роздмухувати вир,

Безперечно, запалають хати,

Утворивши з міст брудний пустир.

Так воно частіше і буває

Серед тих, хто дружбу забуває,

Зустрічає ближнього в штики.

І добра, здається, вже не буде,

Де брехню й образи сіють люди.

Тільки все, повірте, навпаки.

8.

Тільки все, повірте, навпаки.

Треба просто дуже захотіти

Й відбіливши дії та думки,

Брати в руки замість зброї квіти,

Слухати, як радісно пташки

Новий ранок піснями вітають,

Дощ калюжам дарить бульбашки,

А негоди болісні зникають.

І тоді зажевріє надія,

Омине нас відчаю стихія,

Непорозуміння згасне тихо.

Бути треба до природи ближче,

Відчувати, як Земля нас кличе…

Ми самі народжуємо лихо.

9.

Ми самі народжуємо лихо,

Бо зростити щедрість важко дуже,

І тому гниє старенька стріха

Й пес-безхатько хижо око мружить.

Нам не шкода ні дітей, ні звірів,

Часом навіть і себе не шкода.

Відлітають люди-гуси в вирій,

Відцуравшись батьківського роду.

Зачерствілі безталанні душі

Гинуть і на морі, і на суші,

Бо не бачать в сьогоденні вихід.

Реалізуватись легше в люті,

До тварин наблизившись по суті,

Зла зміцнивши невгамовний вихор.

10.

Зла зміцнивши невгамовний вихор,

Що руйнує все живе безжально,

Сповідаймось, каємося стиха,

Крадькома всміхаючись брутально.

Знов в суспільстві верховодить люто

Почуттями й діями хвороба.

Нею людство в кайдани закуто,

І стоїть на ній висока проба.

Збудники ретельно підбирали,

Щоб прицільно в кожного влучали

Й просівали гени, як пісок.

І створили якісні моделі,

Що нас крутять, наче каруселі,

Все зваливши на безжальний рок.

11.

Все зваливши на безжальний рок,

Все одно запалюємо світло,

Роблячи вперед наступний крок,

Де чекає усмішка привітна.

Сподіванням гріємо серця.

Щоб лани буяли добрим, вічним,

Стоїмо за мрію до кінця

І йдемо шляхом непересічним.

Та не всі турбуються про душі,

Їм не борщ смакує, краще – суші,

Моляться на долари та ліри.

Що цього нам року засівати?

Прорости добром у кожній хаті

Чи спроможне сім‘я недовіри?

12.

Чи спроможне сім‘я недовіри

Радувати дружби врожаями?

Атакує повсякденність сіра,

Грає, як ляльками вуду, нами.

Тільки тішить думка ясноока:

Врешті-решт осяє розуміння,

Що дорога розпачу жорстока

І пророчить болісні падіння.

Може, прокладати краще стежки

До берізок й горобин сережки

Дарувати, наче сувеніри?

Щоб змогли наступні покоління,

Вистраждавши правду і сумління,

Засівати Землю квітом віри.

13.

Засівати Землю квітом віри.

Зможе щире слово наостанок.

І тоді загинуть всі вампіри,

Бо настане бажаний світанок.

Веретена сонячне проміння,

Як нитки чарівні будуть прясти,

Щоб нарешті, замість сліз каміння,

Зміг добробут всім до рук упасти.

Примирення зміцнює надбання,

Розквітає творчість в сподіванні –

Черговий до розуміння крок.

Заростають болісні кордони,

Процвітають щедрості закони,

Нагадавши мудрості урок.

14.

Нагадавши мудрості урок,

Стишать грози громовиці люті,

Пролунає до злиття дзвінок

Й відродяться цінності забуті.

Кращу для дітей творімо долю,

Ніж самі отримали у спадок.

Хай вони нап‘ються щастя вволю,

Запанує у житті порядок.

Разом побудуємо палаци,

Де не будуть правити паяци,

Помстою й жагою оповиті.

Хай гаїв веселим шепотінням

Та надій безмежних тріпотінням

Знову тануть в порожнечі миті.

15.

Знову тануть в порожнечі миті,

Місяці складають у життя.

І йдемо ми, тугою сповиті,

Сповнені журби та каяття.

Навздогін несеться слово бранне,

Знову хтось стискає кулаки.

Кажуть, що біда прийде незвана,

Тільки все, повірте, навпаки.

Ми самі народжуємо лихо

Зла зміцнивши невгамовний вихор

Все зваливши на безжальний рок.

Чи спроможне сім‘я недовіри

Засівати Землю квітом віри,

Нагадавши мудрості урок?




Мне нравится:
1

Рубрика произведения: Поэзия ~ Поэмы и циклы стихов
Количество отзывов: 2
Количество сообщений: 1
Количество просмотров: 43
Рейтинг произведения: 11
Свидетельство о публикации: №1211204448318
@ Copyright: Светлана Непомнящая, 04.12.2021г.

Отзывы

Alinanatali69     (05.12.2021 в 01:23)
Дякую за чудові вірші !
Місяці складають у життя
і назад немає вороття :)
Светлана Непомнящая     (06.12.2021 в 12:15)
А ВАС - ЗА РОЗУМІННЯ І ТОНКЕ СПРИЙНЯТТЯ ПОЕТИЧНИХ ОБРАЗІВ. УСПІХІВ ТА НАСНАГИ!
Alinanatali69     (05.12.2021 в 01:23)
Дякую за чудові вірші !
Місяці складають у життя
і назад немає вороття :)
Добавить сообщение можно после авторизации или регистрации

Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!

1