X

Загубена принцеса (в процесі)



Я знову не можу спати. Мене трясе, мені душно і мені стає дуже страшно. Просто так... Рівно в пів четвертої ночі. Я вже все спробувала, щоб якось ото його зупинити. Та не виходить. «Ну все, сьогодні знову не висплюсь і піду на роботу, як напів общипана курка,» - кажу сама собі. Виходжу на балкон, щоб затянутися. Єдиний плюс в цьому – це оця тиша і ранішня прохолода. Де-не-де проїжджають сучасні авто і місто помаленьку починає прокидатись. Я одразу ж полюбила це місто. Так далеко від дому, але все одно почуваю тут себе комфортно. Думками поринаю в щасливе минуле, де ми молоді, вільні і дикі в таку пору вертались додому після якоїсь вечірки. Або їхали на море і зустрічали там світанок. Мммм... Гарячий попіл обпалює мені пальці і вертає мене до реальності. «Блін, треба помаленьку збиратись на роботу, а волосся ще не помите.» Тут постає глобальне питання: ванна чи душ. Я вибираю ванну, ставлю на телефоні Басту, заплющую очі і занирюю у гарячу воду з головою.
****
Навколо сніжна зима. Людей взагалі не видно, тільки двоє дітей гуляють навколо озера. Я чую все, що вони говорять, але вони мене чомусь не бачать. Дівчинці років так 6. Хлопець старший від неї років так на 7. «Брат», - подумала спочатку я, а потім така якась впевненість з*явилась і я вже знала, що то не брат, а просто сусід. Раптом хлопець зупиняється, бо йому приходить в голову «цікава» ідея.
-Слухай, - каже він до малої, - це ж перший лід в цьому році. Дивись, тут ніхто ще не ходив. Треба по-любому перевірити його на міцність. Зможеш? Чи вже штани намочила?
- Я може і мала ще, але я не сцикуха. Поняв? – від образи в неї вже накотились сльози. Видно, вона не хотіла їх показувати, того пішла одразу на лід.
-Ну давай, якщо дійдеш до середини, там попригаєш і вернешся назад, то я нікому не скажу, що ти плакала.
-Я не плакала, - почала виправдовуваться мала, а сама рукавом старенької шуби витирала очі. – Це все вітер.
- Ага, ну так я і повірив. Розкажеш це Старшому. Малявка, малявка!!!!!
- Ніяка я не малявка, - прошепотіло дівча і пішло невпевними кроками до середини озера.
Мені стало холодно і страшно, я вже 100% знала, що як тільки вона стрибне на середині озера, вона провалиться. Я вже це десь бачила. Це треба було зупинити. Я побігла до малої, спробувала її зупинити, але вона пройшла просто крізь мене. Я була в розпачі. Кричала, що було сили: «Зупинись!!!!! Не треба! Будь ласка! »
Від безсилля я просто впала на коліна і дивилась, як маленька дівчинка стрибає перший раз. Все добре, вона ще стоїть на кризі. Хлопець підбиває і дразнить її:
-Та це ж не середина. Це навіть не середина до середини. Давай, зроби ще 10 кроків до середини і стрибни там.
-А чого ти не йдеш зі мною? Ти що боїшся?
- Я нічого не боюсь, а от тебе треба перевірить. А то шастаєш за нами, як цуценя. Значить зробимо так, якщо ти з завданням справишся, то я скажу хлопцям, що тобі можна з нами ходить, а якщо ні, то ми тебе всі разом поб*єм. Рішай сама.
Я мовчки в розпачі дивилась на ті 10 кроків, на той стрибок... і тут я почала захлинатись.

Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Повесть
Количество отзывов: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 7
Свидетельство о публикации: №1141119438833
@ Copyright: Світлана Новосад, 19.11.2014г.

Отзывы

Добавить сообщение можно после авторизации или регистрации

Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!

1