Л.К.

Мені відкрилась істина печальна:
Життя – зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й – через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
Ліна Василівна Костенко

Л.К.

Все наближалося до краю
неперестанного кільця,
і так невпинно обіймало
на шибці тінь твого лиця.
А за вікном сочила сповідь,
і марець зиму відспівав,
і карандаш писав про повінь
від першородного гріха.
Все наближалося до тями,
як джерело до корінців,
і на скоринці серця шрами
від скалок гострих камінців
не розбігалися по колу,
неначе хвилі на воді,
а проростали з суходолу
колоссям жита золотим.
Все починалося із слова,
і височінь і німота.
О, як хиталась колисково
того кохання самота.