Кропивна королева


КРОПИВНА КОРОЛЕВА (КАЗКА)

В одній старовинній садибі біля поважного, старого будинку ріс величезний сад. За садом був постійний і ретельний догляд, але він був настільки великий, що у віддалених його куточках знаходилося все ж місце рослинам, на які вправні садівники зазвичай дивляться з ледь прихованим невдоволенням обуреного жалю та мало не презирливого осуду. Якщо в центрі саду красувався буйним цвітом доглянутого благополуччя поважно розлогий кущ темно-бордових ароматних троянд, якщо поодаль, в акуратній послідовності геометричного розрахунку, ефектно розміщувалися слухняно розцвілі квіти розміром дещо менше- хризантеми та лілії, гіацинти та крокуси, а ще далі - айстри та гвоздики, левкої та тюльпани, майори, жоржини, півонії та маки, то за ними, на віддалі запущеної глушини, дивним сплетінням дикої вольниці розрослися чортополох і кропива, реп′ях і лопух, первоцвіт, жовтий дрік, кручені паничі, маргаритки та лілові волошки.

Ще в садку жив ельф. Він був настільки малим та крихітним, що легко міг розміститися в будь-якому непримітному та крихітному бутоні якої завгодно невигадливо непоказної, дрібнесенько простісінької квітки. Втім, саме ельф був справжнім власником саду й щоосені він оголошував рослину, яка, на його думку, було минулого літа найдостойнішою та привабно прекраснішою з усіх тамтешніх мешканців. Цій рослині присвоювався почесний королівський титул, вручалися королівські регалії, надавалися королівські почесті та й у її квітах чарівний ельф облаштовував свої розкішні апартаменти на усе наступне літо.

Найчастіше (завжди) королевою величезного саду оголошувався кущ чарівно пахучих вишневих троянд. Та й чи могло бути інакше? Хто б міг ще похвалитися настільки вишуканою статтю, настільки благородним забарвленням і настільки витонченим ароматом будь-якого з бутонів велично розлогого куща? І всі квіти в саду, хоч потай, можливо, заздрили та мріяли за королівській титул, все ж визнавали безумовну перевагу рожевого куща. І хризантеми, і лілії, і гіацинти, і крокуси, а ще далі гвоздики, айстри, жоржини, тюльпани, левкої та півонії, - всі-всі улесливо схиляли перед королевою-трояндою головки-квіти, схрещували листочки-руки та й гнули свої стебла в глибокому реверансі. Всі-всі ці квіти, оскільки самі себе вони гордовито відносили до роду бундючно вельможної знаті, всі-всі ці квіти суворо й неухильно дотримувалися правил палацово-садового етикету. Усім їм було приємно, корисно та й просто необхідно говорити про рожевий кущ церемоніальною мовою послужливої відданості, захоплення й неодмінно (обов’язково) схвильованого поклоніння.

Тюльпани зі значущою серйозністю говорили про незрівнянний науковий розум їх величності, гіацинти солодким голосом повідали за вишукану людяність та неосяжну щедрість королеви-матері, крокуси ж, важливо надувши й без того догідно повні та круглі щоки, в шанобі безумовного обожнювання торочили за високоповажну величінь та благословенну незамінність щасливо зростаючого посеред саду рожевого куща.

Втім, усі інші рослини, які безглуздо розплодилися в межах довколишньої глушини (чортополох і кропива, первоцвіт і фіалки, нагідки, первоцвіт, реп′ях і лопух, маргаритки та лілові волошки), всіх їх відносили до розряду справедливо зневажуваної, безглуздої черні. Тому-то ці рослини не співали хвалебного славослів′я та величальне многая літа, - всі ці рослини були безхитрісно неосвічені, простакуваті та й волелюбно наївні водночас. Вони були простакуваті та неосвічені навіть до того, що їм була незнайома мова солодко облесливого придворного вихваляння.

На цих-то селюків рослини, які були наближені до їх величності королівського куща, рослини вишукано благородні та й піднесено чепуристі, поглядали зверхньо. Отож чи варто було звертати увагу на цю провінційну чернь, адже ніхто з цих дикунів ніколи не стане (ніколи не посміє за те навіть помріяти!), ніколи не стане королевою їх прекрасно доглянутого, величезного саду! Саду, який існував єдино й тільки для обраних щасливців з вузького кола добірної знаті!

Так і в кінці цього літа всі готувалися до переобрання королеви. Всі вже заздалегідь, майже остаточно, знали, що її величністю королевою величезного саду знову стане велично розлогий кущ троянд. Двірцева знать урочисто причепурювалася до добре знайомої й небачено пишної процедури оголошення королівського імені, до надання належних її величності церемоніальних почестей та врученню неоцінимо значущих королівських регалій.

Тюльпани та лілії старанно вивчали величальну хорову пісню, гіацинти торочили здавна повторювані, слово в слово, тексти вітальних промов, крокуси та левкої незліченну кількість разів відточували майстерність схрещування листочків та присідання в глибоко схиленому, шанобливому реверансі.

Духмяний хміль, виходець із черні, котрий невідомо яким чином висіявся серед сердитих гвоздик, виявив себе прямим поетом та й, як і личить безрідним поетам-вискочкам, готувався прочитати цілу віршовану поему, в якій би витіювато, привільно та розлого розповідалася розгорнута й докладно деталізована історія королівського роду від прадавніх часів Адама та Єви.

Треба відзначити, що провінційні селюхи з глухих закутків саду також готувалися до дня щорічного святкування. Щоправда, чортополох і повитиця, реп′ях і лопух, дзвіночки, первоцвіт, маргаритки та лілові волошки зовсім не розумілись у придворно-садовому етикеті, а якби навіть і розбиралися в тонкощах вітального колінопреклоніння, то все одно на них ніхто б не звернув жодної уваги. Тому жителі віддаленої глушини лише намагалися якомога вище витягнути свої стеблинки та підняти догори свої голови-квіточки, щоб, боронь Боже, здаля, за заростями безрідних своїх побратимів, не пропустити чогось примітно важливого з палацово-театралізованого дійства. Й тільки кропива цієї осені залишалася байдужою до загально очікуваних урочистостей.

Ще з ранньої весни, щоранку, з поважного, старого будинку до кропиви навідувалася жінка. Жінка була згорьовано нещасна й чимось сильно засмучена. Щоразу вона тримала в руках золоті садові ножиці. Цими-то ножицями жінка боляче відтинала в кропиви її пекуче листя. Кожного разу - цілий пучечок молоденьких, ледь зазеленілих листочків. Оті листочки жінці були необхідні для того, щоб варити цілюще зілля її хворому синочкові. Кожного разу, коли жінка збирала тугий пучечок цього листя, вона просила прощення в кропиви, яку так боляче катувала. Кожного разу, обрізаючи кропиву та збираючи листочки, в сумному роздумі своєму за сина, вона мимовільними, тихими материнськими сльозами омивала свіжі кропив′яні рани. І кропиві здавалося, що порізи болять менше, що кожного ранку жінка приходить до неї трохи веселіша, що материнські сльози з приречено-нагорьованих і безнадійних потроху перетворюються на безмежно-терплячі сльози втішеної матері.

І тому кропива, щосили намагаючись до наступного ранку пустити веселу поросль молоденьких, ніжних листочків, жадібно тягнула з ґрунту цілющий сік землі. І не було дня, щоб, прийшовши вранці до кропиви, згорьована жінка не побачила на оголених гілках кропив′яного куща благословенну розкіш молодого, тільки що зазеленілого листя. Так тривало всю весну та літо. В кінці ж літа зі старого будинку на прогулянку вперше вийшли жінка та її блідий і змарнілий, але вже поздоровілий син.

Ось чому цієї осені кропива була нещасно спустошена та безлиста, ось чому її голі стебла аж ніяк не годилися для присутності, та що там присутності, просто для спостереження за пишним дійством возвеличення королеви їх саду. Самотній і жалюгідний кропив′яний кущ сором′язливо сиротів у самому непримітному, глухому й безславно занедбаному кутку саду. Позаду будяків і лопуха, дзвіночків і реп′яхів, будяків та повитиці... позаду всіх...

Нарешті настав день, коли ельф мав оголосити нову королеву саду. Крокуси, поважно надувши й без того круглі щоки, урочисто завмерли в шанобливому очікуванні, маки заздалегідь залились чудною фарбою замилування та несподіваного захвату, духмяний хміль схвильовано онімів, забувши з якого саме листочка необхідно читати величально безсмертну свою поему. Роза, захоплено зберігаючи лиск самовпевненої поважності, афішуючись розкішшю фасонистих нарядів, яскраво красувалася в пишноті палацового свого оточення. Хто був гарніше за неї, хто був шляхетно вагомішим та більш достойним?..

І ось ельф оголосив королевою саду... королевою саду... нещасно обірвану, непримітну та самітно безрідну кропиву! Чи потрібно описувати неудаване здивування мешканців саду? О, з якою обуреною пихатістю надулося вельможне плем′я крокусів та тюльпанів, з яким самовідданим завзяттям нерозуміння затріпотіли фрейліни-гвоздики, як манірно заламали ручки придворні лілії!.. О, як відчужено та неприязно, як холодно та непривітно відвернулися геть чортополох і лопух, реп′ях та первоцвіт, маргаритки та лілові волошки!

А втім, що нового? - так вже здавна заведено: великодушно безкорисливе благодіяння вкрай рідко винагороджується належним чином. Якщо ж доля й захоче якимсь випадковим чином принагідно прислужитися тобі, то ніхто не висловить сильніше й дохідливо очевидніше вищій ступінь свого здивованого незадоволення, як який-небудь рівний тобі, заздрісний та дурний товариш твій - реп′ях.

Хоча ще одне: винахідливий духмяний хміль все ж виявив спритність міркування - помінявши порядок сторінок і слів, він таки прочитав перед усіма свій докладно віршований літопис, свою безсмертну поему про давність та патріархальну достойність Великокропивного королівського роду. Але чи варто дивуватися? Адже запашний хміль виявив себе прямим поетом, - чи йому соромитися лукавства вірнопідданського преклоніння?








Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Сказка
Ключевые слова: кропивна, королева, казка,
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 11
Опубликовано: 18.02.2021 в 12:12
© Copyright: Руслан Герасимов
Просмотреть профиль автора







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1