Ми вмираєм, вмираєм, вмираєм: Смерть наче квітка цвіте У садочку кохання. Ти зозуля чи кат? Стиглі вишні Крапками в зошит опівдні В літопис-рукопис жадань – Вишні, які в Ірландії вітряній Не цвіли споконвіку – Хіба що дикі – як ми. Цвіт бузини – ніби літо, А насправді дощисько і вітер. Насправді. Ми вмирали на площах – Біля пошти і просто на вулицях міста Темної гавані, А нині пані якась – без прикрас, Не мальована. Пані бліда Якось так ненароком: «Ти не вмреш мальволикою смертю…» Я знаю. Що з того. А може то вишні. Просто вишні. Раптом достигли в Ірландії. Просто вишні. Стиглими краплями На сторінки літописів – Наших. Недописаних. Недочитаних. Недолистаних Навіть. Що з того, що монах… Що з того, що тоді… Хто писав, хто стріляв, а хтось мріяв Про Ірландію – Ерінн – Про ту, що «го бра». Про ту, що зелена І вітряна.