Річки Сонця і річки Місяця


Річки Сонця і річки Місяця

На Русі і в оточуючих слов’янських та чудських землях річки завжди текли або з півночі на південь, або з півдня на північ. Або дарували Борею свою воду, або забирали в нього холодний подих і прозорість. На берегах таких рік селилися бородаті русини, а безбороді русини хлюпались в них і прали в їх прозорій воді свій сірий одяг. Не менш бородаті вікінги, що вміли тримати в руках сокиру, любили хвилями цих річок плавати на своїх довгих човнах з кінською головою і крізь діряві вітрила дивитися на руді язики округлого Сонця. Чудь ловила в цих річках рибу м’якими сітями-пастками промовляючи при цьому свої слова-окрайчики: «Хива кала!» і мружилась, дивлячись на сріблясті боки коропів і карасів. Окунів вони називали «Пікікас лінту», вугрів лаяли чорними словами, здіймаючи втомлені очі до неба в пошуках волоцюги Місяця. Русини – поляни та тиверці на берегах цих річок любили місити глину і малювати на лизаних вогнем глеках знаки неочікуваного Козлотура білого Овна. (А чого ми тоді очікували? Точніше, кого? Старчика Або?)

У таких річках у дуже давні часи, коли клімат був тропічним і не по дитячому спекотним, а Сонце менше нагадувало царгородський помаранч, водилися крокодили. Ці ненажери навіть не здогадувались, що у часи прийдешні та майбутні варяги будуть на плинні піщані мілини цих річок витягувати свої дерев’яні струги, а русини-уличі будуть над річковими урвищами та ярами ліпити свої глиняні хати, накривати їх соломою і співати вечорами свої сумні тужливі пісні-линви про птахів осокових мокряків. У ті забуті навіть Богом часи крокодили річок Сонця, річок-компасів клацали гострими зубами-конусами і ковтали все, що ненароком потрапляло до води, навіть великих вусатих і хвостатих щурів (Фе! Яка бридота!), а лисі мастодонти трубили світанок і кликали хвостатих мавп на сніданок. Потім стало холодно, мокасинові заброди малювали на обличчях кольорові візерунки вохрою і смажили на берегах вже холодних річок м’ясо волохатих важкоступів мамутів і зубробізонів з розумними карими очима. Слухали при цьому як виють злі білі вовки і розповідали довговолосим жінкам казки про ведмедів-грибоїдів. Самі ж вони грибів не їли – гидували. Сонце вони називали зайцем ґоґодзів, а Місяць зневажали, як зневажали потім борсука-землерия-пана на галявинах Залісся. Тоді річки, що текли з півночі на південь живилися холодними талими водами Великого Льодовика, а ті, що текли на північ з півдня впиралися в велику блакитну стіну, утворюючи холодні прозорі озера-моря, в які любив зазирати Місяць – ще юний і не злий. При цьому Місяць посміхався і фарбував свого чуба і щоки вохрою – щоб бути схожим на мисливців, що грілись всеньку холодну ніч біля ватри, щоб зранку знову піти вбивати тварин і їсти їх пружне м’ясо. При цьому Місяць підморгував вухастим їжакам смерекового криволісся.

Були, звісно, на Русі ріки, які текли з заходу на схід і зі сходу на захід. Але таких річок на Русі не любили, вважали їх якимись неправильними річками, на їхніх берегах жити соромились. Русини – навіть древляни і білі хорвати називали такі річки Річками Білого Очерету, кидали в них округлі чорні камінці і кричали при цьому: «Сонце, отямся!» Варяги відмовлялись на таких річках грабувати-вбивати і мовчали, коли між долинами цих потоків на вододілах і суходолах, через болота і ліси тягнула по колодах їх кораблі-струги всіляка сволота. Після хрещення русини, особливо синьоокі сівери на берегах таких річок будували церкви використовуючи лише білу глину, домішуючи до неї солому і колоди для таких храмів брали тільки кленові, гадаючи, що гострі листки цих дерев-самітників захистять будівничих від великоротих вухастих демонів. Навіть Разін, якого важко назвати варягом – занадто він інакше, аніж вікінги, думав про замашну сокиру сильнорукого царського служаки – і той бешкетував та грабував у тих місцях, де річка Юл, яку чудь називала Рав несла свої води в море Хозарське з півночі на південь, а ті місця, де вона вертала на схід називав Водами Копит Бика і забороняв там навіть топити полонених дівчат-бусурманок, а не те що з таких річок пити і лити в них кров поганих (на його думку) людей. Князь Володимир Великий називав такі річки річками Рогніди, а Ярослав Мудрий казав про такі річки, як про річки Залізної Шапки. Князь Мстислав Затятий такі річки не любив страшно і якось сказав своїй залізовбраній ощетиненій списами дружині: «Побратими меча! Краще пошукати міста Тмутаракані, аніж володарювати на берегах таких брехливих річок!» Розстріляний більшовиками письменник Борис Вогау (1894 – 1938), що був з роду німців-поселенців, коли бував з друзями на берегах таких річок завжди виливав у прісну воду келішок саморобної селянської горілки, примовляючи при цьому: «Вечір густий ховає німу березу в кошик століття…»

Якось я ловив у такій річці осетрів (не буду згадувати назву цієї річки вночі – я пишу цей есей серед ночі, коли за вікном пітьма і сили зла всемогутні). Зі мною тоді в човні-чайці був Рудий Зачарований Мандрівець. Ми спіймали велетенського осетра з відмітиною-шрамом на лівому боці – роздивляючись сліди зубів ми зрозуміли, що той слід лишила щука – стара як світ. Довгорилий осетер жадібно ковтав повітря, плескав зябрами, наче хотів проковтнути злого злодія Місяця. Ми різали його біле м’ясо, як різали колись варяги круторогих волів слов’ян і смажили на жадібних язиках ватри запашні шматки їжі замурзаних селян. Рудий Зачарований Мандрівець сказав мені, наминаючи черговий соковитий шмат риби, що був приправлений індійським перцем та левантійським коріандром: «Хвилі цих річок сумують за русалками та водяниками, що покинули ці води та жабуриння тоді, коли повелителі бронзових ножів принесли на березі однієї з таких річок-сиріт требу на тризні за степовим ватажком племені – викрадачем биків. Тоді вони порушуючи степовий звичай принесли в жертву чорного коня замість білого швидконогого жеребця…» Я повірив йому – з того часу журба не полишає мене. Я пишу лише сумні пісні. На Русі таких піснярів називали берладниками синьої хмари, не давали їм білого хліба, а чорний житній краяли для них гострим ножем – робили хлібу боляче.




Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Эссе
Количество отзывов: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 31
Свидетельство о публикации: №1201210398776
@ Copyright: Нестор Степной, 10.12.2020г.

Отзывы

Добавить сообщение можно после авторизации или регистрации

Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!

1