11. Голоси


11. Голоси
                    «Генерале! Ми так довго сиділи в багні,
                      що король черви наперед радіє,
                      і зозуля мовчить…»
                                                                          (Й. Бродський)


Кожна військова частина імперії мала своє призначення. Принаймі, з точки зору «стратегів» з лампасами. Були, звичайно, військові частини, які взагалі були нікому не потрібні, і невідомо навіщо вони існували. Були і забуті підрозділи, де військовослужбовці вели напівздичавіле існування.
Але це все не стосувалося N-ської військової частини! Суть її буття – передавання послань через простір і час. Від одних людей в погонах до інших. Шляхом коливання електромагнітного поля. Тому в частині було величезна кількість різних пристроїв на колесах і без коліс серед далеких лісів і боліт, де люди сидячи в бункерах хвилювали ефір, кидаючи у безмежжя простору слова.
Раз на півроку влаштовувались грандіозні дійства, які називались «навчання». Особливо вражали зимові. У безмежжя снігів, у біле мовчання тайги кидали людей, щоб вони, не боячись сорокоградусних морозів і пурги, ночували в палатках на снігу, не спали по кілька діб підряд, без кінця то розгортаючи до згортаючи вузол зв’язку. Як вони при цьому собі не відморожували все що можна і не можна – не знаю. Один мій товариш розповідав про галюцинації які переслідували його внаслідок трьохдобового абсолютно безсонного перебування на морозі. Деякі з цих навчань варті окремої розповіді. Ця оповідка не про це. Це поема про голоси які літали в ефірі, хвилюючи думки людей в зеленому.
На одне з таких навчань взимку 1984 року відправили і мене. Я досить туманно уявляв куди ми їдемо – їхали окремо від інших в радіостанції "Р-…" на колесах. Крім водія (за кермом) в тісній будці забитій апаратурою сиділи лейтенант М., прапорщик П. і двоє солдатів (включаючи мене). Довго стясло нас якимись лісовими дрогами, завивала машина буксуючи в заметах. Нарешті зупинились на околиці лісу. Вдалині бовваніло село з дивною угро-фінською назвою Пира. Село складалось з невеликого числа хат, чи то правильніше «ізб» з почорнілого від часу напівзогнилого дерева. «Ізби» були навіть не обгорожені парканами, а між ними пропливали інколи тіні в чорних рваних тілогрійках. Це викликало в мене відчуття суму і співчуття до людей, що приречені все життя жити в таких умовах. Лейтенант П. сказав, що маємо наказ розгорнутись саме тут і «качати зв’язок».
Витягли генератор, завели (при цьому прапорщика добряче вдарило струмом – так, що він відлетів на два метри і впав у замет. А все тому, що заземлення просто встромили в сніг), радіостанція засвітилась купою жарівок, ми поставили телескопічну антену і залізли в середину – в «кунг». З динаміків долинало шипіння і скрипіння. У середині було тепло – «ташкент» на солдатському сленгу.
Від усвідомлення того, що всю ніч можна «кімарити» в теплій кімнаті, коли «соратники» замерзають в палатках, було радісно. Був темний, майже безпросвітний зимовий вечір. Офіцер чомусь засуєтився, сказав, що в нього якісь невідкладні службові справи (судячи по всьому якась таємна місія), сказав, щоб ми тут несли службу старанно і направив свої стопи в сторону села. Прапорщик з сумом і нудьгою подивився йому у слід. Через півгодини ніби щось згадавши сказав, що він мусить теж піти по справах служби і щоб ми «діяли по ситуації». І якщо з динаміків ми раптом почуємо: «Волга, Волга, я Сокіл!» треба відповісти, мовляв «Я – Волга…» і таке інше. І теж пішов в напрямку села пробираючись крізь замети.
Ми одразу вирішили, що ніяких дурниць в ефір кричати не будемо. Волга – це річка. Ну, як можна комусь говорити, що я, мовляв, річка – подумають клепок немає людина. Просто сидіти було нудно, стали ми переключати хвилі. З динаміку було чути шуми, голоси… Раптом натрапили на приємну музику – і ми зрозуміли, як ми будемо проводити цей вечір. Після музики якась тьотя з динаміку сказала: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашінгтону». Я був давнім прихильником цієї радіостанції і тому просто слухав з насолодою. Інший же солдат – родом десь з російської глибинки – напевно, раніше нічого подібного не чув. Слухав він заворожено, роззявивши рота. «Так вот гдє правда то! Вот она гдє…» - повторював він періодично з якимось дивним, майже релігійним завзяттям (о, незбагненна російська душа!).
В голові в мене промайнула думка про «особістов» які цяпнуть за зябра. А потім подумав – байдуже. Перший раз чи що.
Колегам прийшла в голову думка, що таку чудову передачу гріх слухати в самоті. Вони знайшли гучномовець і врубили його на всю потужність. На село полинула передача… Для посилення ефекту вирішили включити потужний прожектор і теж направити його на село періодично то вимикаючи, то змінюючи потужність. Вийшло звуко-світлове шоу… Так розважались ми до глупої ночі.
Рано вранці прийшли наші командири – обличчя лейтенанта і прапорщика були злі. Деякий час вони просто дивились на наші заспані фізіономії і мовчали. Відчувалось, що голови у них боліли – певно від переживання щодо справ службових. Потім їх понесло. Прапорщик П. – досить мовчазний і небагатослівний розродився цілою тріадою, гідною найкращих риторів античності: «Вот ви думаєтє - там на Западє харашо, там секс, а ви даже нє знаєтє какая ето гадость - секс. Я вам вот что скажу – нє нужен мнє нікакой секс, у мєня есть мая Саветская Родіна!»

(Світлина з мережі. Написано на основі реальних подій 1984 року.)



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Мемуары
Ключевые слова: совок, армія, спогади,
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 6
Опубликовано: 06.06.2020 в 01:12
© Copyright: Нестор Степной
Просмотреть профиль автора







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1