26. Про тих, хто не може


26. Про тих, хто не може
                            «…Яка вже там свобода,
                                 Коли зима в гаю.»
                                               (Арсеній Тарковський)


Різні люди служили в батальйоні, різні… Представники найрізноманітніших народів, в тому числі і досить екзотичних про які я раніше і не чув. Але про яких було цікаво дізнатись, зазирнути в їх дивний світ.
Серед представників різних кавказьких народів був серед солдат один нохчо. Щоправда, один ґурже казав, що він не нохчо, а ґалґа. Але я я в тому сумніваюсь. То, певно, чисто сусідські репліки – нохчо, ґалґай та ґуржей сусіди. Яке було його ім’я – я не пам’ятаю. Називали його Кортамукале. Чому до нього причепилось таке назвисько я не знаю. Кажуть, що з того часу як він побачив пачку з-під цигарок «Казбек» і сказав, що не знає такої гори Казбек, знає тільки гору Бешлоамкорта.* Але який тут зв;язок з його назвиськом – я не розумію досі.
Якось відправили нас в караул на «Пиру» - зима, сніги, мороз… Видали нам автомати та набої. Черговим по роті був якраз сержант теж десь з Кавказу – тільки не знаю якої народності. Видаючи йому автомат він сказав:
- Хо ханз чарахь духа бакдар алча а лехар.**
Чи щось таке… Не знаю чи з граматичної точки зору ця фраза була побудована вірно, але як мінімум троє присутніх її зрозуміли. Вимову, звісно, неможливо передати на письмі.
Приїхали на «Пиру». Порожнечу нескінченної зимової тайги навіть важко описати. Спокій стояв глибокий. Цей спокій порушила зграя ворон – певно прилетіли на покидьки солдатської польової кухні – на «Пирі» навіть взимку готували їсти на вулиці в польовій кухні. Своїм лементом ворони порушили тишу снігів та своєю чорнотою заплямили нескінченну білу порожнечу зими.
Сидимо в караулці. Раптом чуємо – «та-та-та-та!» - автоматна черга. На посту якраз стояв наш герой. Караульні на «Пирі» інколи стріляли - коли приходила зграя голодних вовків і нападала на вартового. Ми подумали, що це саме той випадок. Вибігли. Солдат-нохчо чергами стріляв по воронах. Коли чергова черга затихла ми спитали:
- Ти навіщо стріляєш?
- Не можу я, розумієш, не можу!!! Більше не можу!!!
Ми навіть не спитали, що саме він «більше не може». І так було все ясно…

Примітки:
Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.
* - Бешлоамкорта – гора, що плаче (ґалґай).
** - Тепер ти мисливець за істиною, або просто шукач її (ґалґай).
Світлина з мережі.



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Мемуары
Ключевые слова: совок, армія, спогади,
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 7
Опубликовано: 06.06.2020 в 00:09
© Copyright: Нестор Степной
Просмотреть профиль автора







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1