28. Сон


28. Сон
             «Я знаю, сеньоре, тільки одне – коли я сплю,
               я не знаю ні страху, ні надії, ні праці, ні блаженства.
               Спасибі тому, хто винайшов сон.
               Це єдина для всіх монета, це єдині терези,
               що зрівнюють пастуха і короля, дурня і мудреця.
               Єдиний недолік глибокого сну полягає в тому,
               що дуже вже він схожий на смерть.»
                                                           (Міґель де Сервантес Сааведра)


У «батальоні смерті» були процеси і явища культові, які вважались вищою цінністю, даром долі, мірилом блаженства. Одним із таких явищ був сон. Солдати батальону постійно і хронічно недосипали. Ці законні «вісім годин особистого часу» постійно у солдат обрізалися і обкрадалися. Щоночі траплясь якась термінова оказія, яку потрібно було виконати до ранку – то казарму видраяти, то технічний парк від снігу звільнити, то ще якась біда. Ремонтникам взагалі майже щоночі давалась команда щось до ранку відремонтувати. Про наряди та караули я вже мовчу. І про з′ясування стосунків між «земляцтвами», що відбувалися ночами. Навчання – це взагалі окрема тема. Там сон перетворювався на недосяжну мрію. Згорнути вузол зв’язку, розгорнути вузол зв’язку, потім знову все спочатку – згорнути, перебазуватись і розгорнути на іншому місці. І це в сорокоградусний мороз та заметіль, коли і спати то теоретично довилось би на снігу серед тайги...
Від хронічного недосипання, а точніше неспання у солдат з’являлись галюцинації. Іноді досить моторошні і похмурі. Я теж якось після трьох абсолютно безсонних ночей побачив велетенську сріблясту кулю, яка котилась по казармі. І лише через кілька секунд зрозумів, що вона існує тільки в моїй свідомості – я бачив сон наяву...
Солдати іноді засинали у самих несподіваних місцях та обставинах. Напрриклад, під час шикування на плацу. Стоячи. Стоять солдати, і раптом з першої шеренги солдат падає сторчма обличчям на бетон. Після падіння одразу прокидається, встає, обличчя розбите, все в крові. Потім такі солдати ходять з характерними відмітинами на обличчі. Це на солдатському сленгу називалось «хворіти на асфальтну хворобу». Я ніколи не думав, що людина здатна моментально засинати стоячи, сидячи, виконуючи якусь роботу чи навіть під час ходьби. Якось марширували на плацу, весь взвод повернув наліво, а один солдат на ходу заснув, пішов собі прямо і врізався головою у стовп – розбив собі голову...
Якось погнали нас на полігон, на якому відбувались стрільбища. Послали в оточення, розкидали по лісу і звеліли переймати випадкових перехожих, щоб не потрапили під кулі. Була зима, холодно. Розпалили ми багаття і почали грітися. Бачу в одного солдата очі потрохи заплющуються. Я ще подумав: «Зараз ненароком у вогонь впаде...» Не встиг я його розбудити, як він справді сторчма шубовсь – прямо в вогонь. Руки, обличчя попік, репетував, ображався, чому його не розбудили... Один солдат заснув взимку в караулці прямо в шинилі біля гарячої труби опалення, притулившись до неї спиною. Прокинувся – на всій спині опік добрячий – мордувався потім довго. У санчастину його, звісно, не поклали. "Товариші" по службі, знаячи його біду періодично ляскали його по спині: "Як справи, старина?" Він у відповідь: "Ай!!! Не треба!!! Не чіпайте!!!" Це такий жарт був армійськиій - смішно від цього було деяким.
Відсипались іноді в караулі – на посту залазили кудись в шпарку чи в зламану машину і спали не дивлячись на сильний мороз. Тут було головне не проспати перевірку і не замерзнути. За це можна було загриміти на "губу". На першому посту – біля прапора – обладнали навіть спеціальну сигналізацію – як тільки солдат засинав і починав трохи хитатись – вмикалась сигналізація. Але примудрялись спати і там. Окремі майстри поспати стоячи примудрялися спати не хитаючись – ніби завмерши. Інші ж примудрялись застромляти автомат багнетом між планками сигналізації – вона заблоковувалась і можна було стоячи поспати – бо сидіти там якось було ніде, а бетон підлоги був холодний.
Особливо серед солдат цінувалися так звані «теплі місця» служби – заичайно ж, за можливість поспати. Наприклад, посади хліборіза, кінокрута, писаря, телефоніста, радиста на точці. За це місце ладні були принижуватись, погоджуватись чергувати круглодобово, без зміни. Чергує солдат на телефонній станції, сидить за пультом і заодно спить. "Солдат спить, а служба іде". Сигнал прийде, він прокинеться, відповість, натисне спросоння якісь кнопки - ті, не ті, і знову у царство Морфея – у лабіринти нетривкого сну. Заснути ось так сидячи десь на кріслі називалось «перейти на автопілот».
Як не дивно, але улюбленою розвагою багатьох садистів в батальоні було саме познущатися з людини під час сну. Наприклад, запхати солдату, коли він заснув, між пальцями папірці і запалити. Ця жорстока «розвага» називалась «велосипед».
Середньовічні кати та їх жертви свідчили, що найстрашнішою тортурою було позбавлення людини сну. Була навіть така форма страти – не давати людині спати, і людина через тиждень-другий помирала від нервового виснаження.
Сон у батальоні був мрією, був нагородою. Солдати все чекали дня осіннього переведення годинників – дозволять зайву годину поспати...
Здавалось би від такої перевтоми солдати мали б спати мертвим сном. Де там! Коли вже під радок казарма засинала, вона наповнювалась звуками – солдати у сні розмовляли, кричали, зривалися. Іноді навіть вставали і ходили по казармі...
Кажуть, що найсильніший інстинкт це оцей «основний інстинкт» - інстинкт розмноження. Для лосося чи кота це може і так, але для людини цей інстинкт часто заглушується інстинктом голоду. Але навіть інстинкт голоду ніщо в порівняні з інстинктом сну. У свій час це яскрава і страшно описав А. П. Чехов у своїй новелі «Спати хочеться». У батальоні якось один солдат з частини зник. Шукали – не знайшли. Думали, що він втік додому чи ще кудись. Але він з’явився коли довершувалась третя доба його зникнення – бо більше трьох діб відсутності – це вже не «самоволка», а дезертирство. І вже не «губа», а тюрма і надовго. Виявилось, що він заліз на горище трьохповерхової казарми, забився десь в шпарку і три доби відсипався лежачі на шинелі. Навіть ніякого бажання поїсти у нього не виникало…

(Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.)



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Мемуары
Ключевые слова: совок, армія, спогади,
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 18
Опубликовано: 06.06.2020 в 00:03
© Copyright: Нестор Степной
Просмотреть профиль автора







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1