Стежки розчарувань


Стежки розчарувань
                               «Ну от і все.
                                 Загубилась стежка
                                 У високій траві…»
                                                            (Йоса Бусон)


Стежка перша. Рембо.

Липень тільки починав бути собою. І це відчувалося – папороть пахне так тільки тоді. Коли пора стає теплою і доброю до тіла, мені не сидиться в місті серед людей і машин, що сотворили люди. От і тоді – понесло в Дикий Край. Не в пошуках чогось, а бути собою. Поблукав-поволоцюжив я в ущелину Відчаю. Та місцина вабила мене завжди своєю незайманістю – ліси-праліси там завжди були дрімучими і давніми, мохи не знали людської ноги, що тиснула їх ще більше до землі, дерева не відали злої холодної сокири, а потоки доторку теплих рук. Проте подорож цього літа виявилась низкою розчарувань – як в бутті цієї ущелини так і в людях. До ущелини Відчаю ведуть багато стежок – деякі річковою долиною, деякі через гірські хребти обабіч скель та гущавини жеребу, але всі вони виявились Стежками Розчарувань. Я цього не знав і не очікував. Хоча чи варто, взагалі, очікувати чогось…
Найболючіше розчарування було в тому, що ущелина відчаю перестала бути дикою і незайманою, як молода гірська коза – до ущелини дісталися лісоруби. Вони проклали туди дорогу бульдозером перетворивши її в суцільне місиво. Весь праліс в тих краях їм, звісно, вирубати годі, але…
Я брів гірською стежкою навмання і думав про те, що для відлюдника лишається все менше місць для пошуків істини. Проте старезні буки і смереки повернули мене до роздумів про вічне. Я йшов і слухав тишу. Дорогою траплялися звірятка – крім своїх улюблених орла та змії я побачив горностая, білочку та оленів, що гордовито втекли в хащі.
Раптом на стежці з’явилася постать, що рухалась мені на зустріч впевненим кроком героя. Ледве побачивши його я відчув класику оспівану Фрідріхом Ніцше та Джеком Лондоном: сталеві м’язи випирали з-під тісної сорочки, яку він не застібнув – зав’язав, на голові бандана, на обличчі трьохденна голлівудська щетина, на поясі фінський ніж, через плече патронтаж з чисто вестернівськими патронами, на плечі старий кріс – гвинтівка, що багато бачила, погляд вогненний, черевики важкі. Справжній Рембо – тільки тутешній.
Ну, як тут було обмежитись лаконічним «привіт» чи «честь»? Порівнявшись з ним я вигукнув: «Великому мисливцю – великого звіра!»
Я вже очікував почути відповідь хрипле і суворе: «Йду вбивати ведмедя – в мене свої рахунки з цим людожером!» Але де там…
У відповідь я почув якийсь переляканий тонкий голос: «Та я це… Того… Йду техніку сторожувати…»
О, ні! Люди змаліли…

Стежка друга. Філософ.

Наступне розчарування трапилось мені біля мого табору, де я варив свою мандрівну їжу і слухав шум річки. Стежка перетинала рінь, яку я обрав собі, як місце для тимчасового спочинку. Місце для тривалого спочинку не обиратиму – спочину де випаде. Річка говорила мені про вічне – і не тільки про те, що все минає і все тече. Ця місцина була не в самій ущелині Відчаю – біля, в гірській долині, звідки в ущелину можна при великому бажанні потрапити. Я торкався руками трави і думав про епоху античності – до філософії там спонукали дві речі – спекотний клімат і легкий бриз з Середземного моря – цього «Мезогейос Таласса». Сама по собі спека хоч і не дозволяє працювати після обіду, змушує до мимовільного дозвілля, але вбиває будь-яку думку, спонукає до фаталізму. Але якщо додати ще бриз… Саме тому в Персії та Єгипті були релігійні подвижники, а не філософи. Заратустра був не філософом – це Ніцше його таким зобразив…
Мої роздуми перервалися появою на стежці дивної фігури – точніше двох. Стежкою йшов босий чоловік з сивою бородою, вдягнутий в лахміття, яке нагадувало хламиду Сократа. Він ішов босим, поруч біля нього йшла вівця – біла з чорними плямами. Він щось розказував вівці – говорив з нею – певно, тлумачив своїй єдиній слухачці якусь високу істину, яка щойно йому відкрилась (бо люди не гідні його високих істин, а зберігати їх в собі несила). Зовні він справді нагадував філософа-кініка, що зневажає умовності людського буття, «блага» цивілізації, докучливість і суєту суспільства, людину, що живе заради Істини. Ось він – Добрий Пастир, що пасе – нехай не отару, а одну вівцю.
Коли він порівнявся зі мною я привітав його, сподіваючись почути у відповідь якусь маленьку мудрість яку, звісно, збережу, пронесу крізь роки і пил міст.
Але у відповідь почув: «У-у-а! А-е!» А потім якусь нісенітницю… «Філософ» виявився місцевим божевільним, що кожен божий день здійснював свій нікому не зрозумілий ритуал – йшов зі своєю вівцею в гори стежкою і вертався ввечері в село… Він справді жив у своєму світі, який іншим людям – і мені в тому числі – незрозумілий. Його ментальний світ міг бути по своєму цікавий чи навіть гідний поваги, як світ кожної живої істоти, яка має право на життя. Але від філософії і мудрості це далеко…

Стежка третя. Закохані.

Біля ущелини Відчаю іноді ходять різні люди. Сього літа в неї зазирнули лісоруби, а так люди проходять мимо тієї ущелини. Колись я наївно думав, що всі люди, що йдуть в гори, йдуть туди в пошуках одкровень, споглядання, Істини, Бога. Щоправда, виявилось, що більшість йдуть туди аби посмажити м;ясо вбитих тварин та випити розчину етилового спирту. Але ж і в часи античності саме більшість засудила Сократа до смерті, а Платона двічі продавала в рабство, Езопа бачила лише горбатим рабом, а Гомера сліпим жебраком. Більшість в усі часи жадала «хліба й видовищ», а вічне та прекрасне творили особистості. Я думав про це сидячи ввечері біля вогню на галявині Самітника. Ця галявина далеко від ущелини Відчаю, тільки окремими стежками можна звідти в ту ущелину потрапити – та й то оті стежки треба знати. Я вже думав цього дня мою самотність ніхто не обірве гомоном, ніхто не порушить тишу моїх думок.
Але раптом біля галявини з’явилися двоє – пара молодих людей. Помітивши їх я одразу зрозумів – це закохані. Ось ще є вічною цінністю! Ось що ніколи не викличе розчарування! Кохання! Воно завжди було і завжди буде. Ось що буде надихати поетів і робити душі людей прекрасними!
Вони зайшли на галявину і підійшли до мого самотнього, але гарячого вогнища і спитали чи можна їм зупинитись не на довго на цій же галявині, вони мовляв, мені заважати не будуть. Я в пориві ліричної сентиментальності і поетичного піднесення відповів їм віршами – експромтом, що складався з уривків з різних сонетів Петрарки і власних імпровізацій в риму:

«Промчали дні мої наче оленів
Коса хода. Час щастя був коротший
Ніж помах вій…
………………..
Що привело вас в край забутий
Богами і людьми, яких думок сувій?»

Їхня відповідь була для мене несподіваною: «Та ми так… На одну ніч… Викурити косячок і потрахатись…»

Стежка четверта. Проповідник.

Я блукав і блукав навколо гори Холодного Споглядання. Самотність не гнітила мене. Зустрічалися різні звірятка які дивилися на мене здивовано-переляканими очима: від білочок до тхорів. Я зупинився на черговій галявині біля невеликого водоспаду, що утворював вир серед величезних каменів. Я занурював своє тіло у холодну крижану воду і думав про Конфуція: його відлюдництво було серед людей. Він мріяв знайти досконалу людину і розумів марність своїх пошуків. Хоча сприймав саму ідею не так безнадійно як Діоген…
Мої роздуми перервала несподівана поява: на галявині з’явився… Хто б міг подумати? Патріарх. Апостол. Справжній. Сивий, бородатий, з просвітленим поглядом. Привітавшись, як вітаються хіба що носії одкровення, він попросив мене про делікатну послугу якщо мені, звісно, буде не важко це зробити. Він говорив дуже ламаною російською мовою з сильним закавказьким акцентом. Він пояснив мені, що він мандрівник, гуру і громадянин Всесвіту. Сюди прибув з Тибету, де провів кілька років у монастирі вивчаючи Ваджраяну. По його словам саме на цю галявину мають прибути сьогодні шукачі істини і прихильники істинної віри з різних куточків світу. І їм необхідна саме ця галявина, а не інакша. Бо, по-перше, тут місце особливої сили, а по друге давно домовлено, що зустріч відбудеться саме тут. І, оскільки, я не посвячений у їхнє таємне коло, то не можу бути присутній. Я погодився, сказавши, що таких галявин я в тутешніх краях знаю багато. Згорнув табір і зібрався йти. Це викликало радість у гуру, в якості подяки за мій благородний вчинок він навіть запросив мене на їхню урочисту трапезу. Я звісно прийшов – було цікаво, без перебільшення. Ще б пак – я побачу справжніх шукачів Істини, людей світла.
На галявині зібралося чимало молодих людей – вони, щоправда, більше нагадували хіпі, аніж віруючих чи анахоретів. Трапеза була скромною – по сухарику і жменці сухофруктів на кожного, що запивалося досить непоганим чаєм без цукру. Трапеза підкріплювалась проповіддю гуру. Концепція його була не оригінальною – якась суміш буддизму, індуїзму, суфізму та даосизму, замішана на сучасних модернових роздумах. Основна думка вчителя життя полягала в тому, що треба зректися матеріальних благ – роздати бідним, або ще краще пожертвувати своє майно секті і жити тим, що Бог посилає не думаючи про день завтрашній, бо існує тільки вічне сьогодні. Я ловив себе на думці, що все це я вже читав, нічого нового я не почую. Потім вони били в барабанчик, грали на сопілці, танцювали навколо вогню свої дивні танці, медитували і співали мантри. Після цього посідали в коло і почали сповідатися гуру – розповідати про свої проблеми і гуру який тут же розраджував. Все це нагадувало прийом у психіатра: «В мене є проблеми і я хочу поговорити про це…» Періодично гуру знову повертався до проповіді – він згадував різних мислителів давнини, які на його думку досягли досконалості і просвітлення. І серед найвищих мудреців він чомусь найчастіше згадував Гафіза. Потім дійшла черга і до мене. Гуру люб’язно надав мені слово, сказавши, що це людина, яка гурту істинної віри надала послугу. Розповідати про себе мені було не цікаво – я взяв і процитував Гафіза – з того, що згадалося:

«Щоб ця плоть моя тлінна безсмертя дізнала,
Принеси, о сакі, життьового напою!
В мене очі – на вінцях, душа на долоні!
За вино її візьмеш, клянусь головою!
Не дохитуйсь, неначе троянда од вітру:
Я до стіп твоїх душу розсиплю росою…
Другу й третю струну вдар на чангу, музико,
Слав той місяць, що всіх переважив красою!...»

На подвижників і їхнього гуру це справило враження вибуху бомби. Вони заявили, що я махатма і гуру. І що вони готові прийняти мене у своє коло і слухати слова Істини, що втілюються через мене у цьому грішному світі. Але подякувавши за цікавий вечір і пояснивши, що я самітник і відлюдник, я помандрував далі. Ходив по горах і думав, що ось – є насправді в світі люди, які ось так – зрікаються бруду світу сього, проповідують Істину…
Через кілька днів я повертався в місто людей і машин. Коло села мені трапився знову цей сивобородий гуру. Він розмовляв по мобільному телефону і вів розмови далекі від божественних: пояснював своєму далекому співрозмовнику скільки він брав грошей за участь у семінарі, скільки слухачів було, скільки вони заробили і як ці гроші будуть ділити…
«О, часи, о, звичаї!...»

2010



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Рассказ
Ключевые слова: есей, філософія, новела,
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 6
Опубликовано: 03.06.2020 в 10:46
© Copyright: Нестор Степной
Просмотреть профиль автора







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1