Дар


Дар
                          «Щастя – відати за словом кожним
                            Невисловленість глибини…»
                                                                     (Райнер М. Рільке)


Я давно хотів написати цей нарис. Але він ніяк не писався. Я усвідомлював, що цей нарис про найголовніше – і підібрати слова (правильні слова) було важко. Я все таки пишу цей нарис: пишу поспіхом. Навіть якось не літературно. Бо йде війна, на мені однострій – я в армії, мене, можливо, вб’ють і як так і не встигну сказати про найголовніше. Хоча в мене і зараз немає впевненості, що я встигну дописати – занадто бурхливий нинішній час, а я зараз не бачу, що буде в майбутньому. Повний туман.
Почну з того, що завжди був далекий від містицизму – не вірив я ніколи ні в яку містику. Чесно. У тому числі і парапсихологію. І до літаючих тарілочок, і до Бермудського трикутника, і до чудовиська Лох-Несс, і до інших модних казок ставився дуже скептично. Чи то я по натурі своїй скептик, чи то звик довіряти тільки логіці – не знаю. Я так і жив зі скептичним ставлення до на природнього доки не помітив дивні події які стосувалися особисто мене. І ці події ніяк не пояснювались з наукової точки зору.
Я ось про що. Іноді мені приходила в голову думка – ясна і чітка. Вона стосувалася якихось конкретних подій, які мали статися в майбутньому. При цьому виникала впевненість що саме так і буде і інакше бути і не може. І ці події відбувалися з дивовижною точністю: іноді співпадали найменші дрібні деталі.
Наведу кілька парадоксальних прикладів.
Одного разу я повертався з роботи додому. Це було якщо десь приблизно у 2001 році в місті Івано-Франківську. Точно я не пригадаю. Я прийшов на зупинку і став чекати на транспорт. Тоді суспільним транспортом були такі маленькі сині мікроавтобуси які називали на сленгу «пижики». Під’їжджає саме потрібний мені номер маршруту. І в голові раптом з’являється ясна і чітка думка: «Не сідай на цю маршрутку, вона потрапить в аварію і розіб’ється.» Я тут же подумав: «Ну чому я мушу прислухатись до таких безглуздих думок?» Крім того з’явилося бажання переконатися, що це насправді не так і подібні передчуття оманливі. Я таки сів на цю маршрутку. Дорога була майже порожня і водій почав набирати швидкість і летів все швидше і швидше – хоч це вже було і порушення правил. В моїй голові знову пролунала думка: «Піди і скажи водію, щоб він не їхав так швидко, бо потрапить в аварію!» Звісно, я не встав і нічого не сказав водію щоб не виглядати ідіотом. Раптом бачу, що на перехресті перпендикулярно на напрямку нашого руху їде КрАЗ і то теж досить швидко. В голові у мене: «Ось воно!!!» Я закриваю голову руками, групуюся, впираюся ногами у сидіння попереду не припиняючи спостерігати за навколишнім. І тут – удар! Скло в маршрутки вилітає розбиваючись на тисячі дрібних кавалків. Пасажири злітають зі своїх місць і летять вперед, маршрутка починає деформуватися. Все це відбувається за якусь мить, але в моїй свідомості все розтягується як при сповільненому відтворенні фільму. Чую голос водія: «Ну, ось, я так і думав!» Багато пасажирів поранені, я лишаюсь неушкодженим. Виходжу з понівеченої машини і думаю: «Я ж знав наперед, що так трапиться, і нічого не зробив, щоб попередити це…»
Інколи, коли траплялися подібні ситуації, я намагався втрутитися у перебіг подій – але марно. Все відбувалося саме так як мало відбутися і нічого змінити мені не вдавалось. Наприклад, восени 2002 року до мене в зоологічний музей університету підійшов студент С. М. і сказав, що хоче виконувати під моїм чуйним керівництвом наукову роботу. Я вперше бачив цього студента і нічого не знав про нього. Як тільки я побачив цього студента в голові у мене тут же виникла чітка думка: «Через три роки і три місяці цей студент вчинить самогубство. Він піде в ліс в гори взимку, ляже на сніг і замерзне.» Ця думка запам’яталася мені і не полишала мене. Я спробував якось втрутитись в події – багато розмовляв зі студентом на тему: «Життя прекрасне і сповнене див.» Брав його з собою в експедиції і водив в найкрасивіші (з моєї точки зору) куточки Карпат і Криму, намагався зацікавити його наукою, переконати його, що нерозважливі вчинки можуть принести біль іншим людям і таке інше. Але все марно. У нього думки постійно крутилися навколо однієї теми, яку він навіть інколи озвучував. Він був впевнений, що світ, в якому ми живемо недосконалий і поганий, потворний і злий. Але існує інший світ, в який можна потрапити, якщо покинути свою тілесну оболонку. Він запевняв, що може інколи залишати своє тіло і мандрувати в астрал, де він потрапляє зовсім в інший досконалий світ, спілкується з досконалими особистостями, що вже оселилися назавжди в астралі. Інколи він запитував: «А чому Ви не покинете цей потворний світ і не переселитесь в інший? Адже Ви можете…» Ніякі аргументи на нього не діяли. Переконати його у чомусь іншому було неможливо. Одного разу в лютому 2005 року він підійшов до мене вдягнений якось урочисто і парадно – в білій сорочці і чорному костюмі. Так він ніколи не одягався. Підійшовши до мене він сказав: « Я Вам казав, що я піду. Так от: я дуже скоро піду.» В мене в голові тут же з’явилася думка: «Я бачу його в останній раз!» Так і сталося. У той же день (а був сильний мороз) він пішов в ліс легко вдягненим (щоправда не в гори поїхав, а пішов на карстові пагорби, які називають Вовчинецькі гори), ліг на сніг і замерз. Ми шукали його, але не знайшли – сніги були глибокі, а хащі густі. Знайшли його тільки весною – випадково, коли зійшов сніг… Я досі не можу собі пробачити, що не зміг зупинити його. Цей був мій найкращий учень – справді талановитий і розумний. Він розумів багато чого… Хоча далеко не все… Цікаво, що якось у 2003 році я прогулюючись Вовчинецькими пагорбами подумав, зупинившись біля карстового кратера: «Ось тут через пару років покінчить життя самогубством С.» Це сталося не зовсім там – десь метрах за 300 від того місця… Пояснити такі точні співпадіння подій і моїх думок я не можу.
Подібних випадків - було в моєму житті багато. Переважно такі думки чи сни, які збувалися до найменших деталей стосувалися інших людей. При цьому якось штучно викликати пророчу думку чи зробити передбачення на замовлення було неможливо. Це приходило несподівано і невідомо звідки. Чи дар? Це скоріше прокляття. Знати майбутнє і відчувати, що не можеш нічого зробити, не можеш нічого змінити, що все буде саме так і не інакше – це гнітюче... Я інколи знав, що буде але не говорив це людям – не хотів їх засмучувати... А коли говорив – мені просто не вірили, а мої слова забували...



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Эссе
Ключевые слова: есей, містика,
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 7
Опубликовано: 03.06.2020 в 01:42
© Copyright: Нестор Степной
Просмотреть профиль автора







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1