Повертайтесь живими!



    Мабуть вже давно лляв, наче з відра, сильний дощ! Несподівано прогриміло так, що Василь здригнувся. А воно десь там шуміло, гриміло і лилось нескінченно. Василь ледь розплющив очі та нічого не побачив – темно так, що хоч око виколи.
Чиясь тепла рука лежала на грудях у Василя і чутно було тепле сопіння. Минуло ще трохи часу. Почало світати. Пташки перші сповіщали, що прийшов ранок. Починали цвірінькати та посвистувати. Перші промені сонця прорізалися крізь забиті вікна в сирому сморідному напівпідвалі. Сиза пилюка танцювала в тонких нитках променів і нагадувала приємні спогади з дитинства. Десь поруч починалось ранкове життя і голоси зрідка доносилися з вулиці.
Василь протер очі . В голові шуміло. Він глянув по різні боки : скрізь були люди. Одні лежали на підлозі, інші підпирали брудні стіни. Сильний запах людських немитих тіл та сечі виїдав очі. Під голову Василя хтось турботливо підклав піджак. Все тіло було, наче кам’яне. Нестерпно хотілося пити. Поруч спала чужа худенька молода жінка. ЇЇ рука ніжно обіймала Василя. Хлопець намагався щось пригадати та зрозуміти : де він і що сталося? З великим зусиллям Василь зміг поворушитися. Дівчина швидко піднялася на ноги та дала попити води.
- Ну, Слава Богу! Отямився нарешті. Як звуть тебе, хлопче?
- Василь! – він жадібно попив води.
- А я Іванка!
Василь уважно подивився на жінку, наче щось пригадував. На нього дивилося бліде худеньке, наче у дитини, обличчя з синцями під очима. На покусаних губах запеклася кров і розтерлася по підборіддю. А два великих сіро-сірих , як тала вода навесні, ока лагідно дивилися на Василя.
- Що сталося? – тихим захриплим голосом запитав Василь.
Іванка пошепки з широко відкритими очима розповіла, як його, пораненого, кинули сюди до підвалу сепаратисти. Як, ледь живого, тягнули на допит та невдовзі повертали, бо Василь втрачав свідомість і щось почути від нього було марно; як доглядала за ним; як кликав якусь Оксану…
Василь глянув на брудні штани, які геть були багряно-чорні від засохлої крові. Ніг вже не відчував. Захотів поворушитися – теж не зміг. Хлопець зрозумів, що справи кепські. Та кому зараз легко? Ось поруч сидить молода жінка. Навіть не можна й зрозуміти, скільки їй років. Худа, як соломинка! Бліда та вся в синцях. Губи покусані та наче роздерті. Рвана синя сукня. Тільки очі світяться таким сяйвом! (Василь раптом пригадав останню зустріч з Оксаною).
На дверях гучно бряцнув замок. В підвалі якось зашуміло. Люди почали нервувати. Двоє з похмілля охоронців, човгаючи чоботами, гучно зайшли до підвалу, озирнулися, шукаючи когось : «Савелова! Твою мать! ( з російським акцентом гаркнув один) На выход!»
Очі Іванки раптом змінили колір – стали холодними та колючими. Вона піднялася на ноги та поплелася до виходу. Двері зачинились. Люди з полегшенням видихнули. Напруга спала. Василь ще довго дивився на «пусті» зачинені двері, прислухаючись, що коїться за тими дверима. Потім закрив очі і став згадувати рідний дім – як тепло і затишно в ньому. Василь задрімав.
Село Ракитне було наче намальованим. В Україні було багато таких сел: біленькі хати під стріхами; біля хати високі різнокольорові мальви, вишневий садок; за горoдами - безкрайні поля пшениці, за ними ліс. А там вже і до неба рукою…
Хати в Ракитному були не просто біленькими – вони були розмальовані півниками, барвінками, мальвами… Посеред села – розлігся ставок, де риба мало сама не вистрибувала на берег. Високі старезні верби з порепаними стовбурами скрипіли від сильного вітру та лякали дітей своїм скрежитом. Довге волосся верб спадало в ставок і маленькі каченята з качкою випливали з тих «кіс», а потім знову ховалися там… Зелені жабки грілися на сонці та з задоволенням стрибали у воду і занурювались у глибину. А вечорами все село співало: «Ой там на горі…».
Василь прокинувся, коли почув брязкіт замка. До підвалу, наче якусь річ, кинули Іванку. Василь хотів допомогти дівчині, та не було сил піднятися. Вона лежала на сирій підлозі знесилена та наче розіп’ята, потім піднялась і, тримаючись за стіни, щоб не впасти, ледь дісталася Василя; сповзла по стіні і притулилася обличчям до його плеча. Хлопець обійняв її, а Іванка тихенько плакала від сорому та образи.
- Все буде добре, - тихо сказав він. - Не плач. Не треба.
Іванка подивилася на Василя. Сльози вщухли. Потім відсунулася від хлопця і сказала:
- Добре, як колись, вже не буде ніколи.! Як би ти знав , як я їх ненавиджу. Все, що можна було пережити страшного в житті, я вже пережила.
Іванка замовкла, наче збиралася з силами. Потім знову почала говорити:
- Півроку тому я втратила свою маленьку дитину. Дівчинку . Їй було 3 рочки. Вона гралася на подвір’ї з домашнім собакою . Аж раптом туди влучила бомба!
Я варила кашу дитині, дивилася у вікно з кухні і саме в цей час на моїх очах розірвався снаряд … Через мить на тому місті моєї дитини вже не було! Залишилася тільки велика вирва. Я шукала залишки свого дитя по всіх деревах та кущах! Я ледь не збожеволіла! В той день вбили не тільки моє дитя, а і мене…
Іванка замовкла. Очі наповнилися сльозами та так і застигли там. Їй важко було згадувати весь цей жах знову. Але вона наче сповідалась. Вже більше не було сил носити цей біль в собі! Стомилося серце й душа, треба було поділитися з кимось своїм горем. Вона продовжила:
- Та й цей удар був не останнім. Наступного дня після похорону, мій чоловік пішов до сепарів ( він сам росіянин) та почав воювати на боці ворога, вбиваючи українців, бо ця бандота втюмашила йому в голову, що снаряд прилетів з української сторони.
Василь дивився на цю маленьку, наче підліток, жінку і серце його краялося від болю та жалю за скалічене життя! Згадав свій дім і бабусю, яка росла сиротою та дуже рано стала вдовою. Та в неї хоч дитина залишилася!
- Я більше нічого не відчуваю, бо я більше не живу на цьому світі.Я наче той привід – він ніби є, та його нема.Я не відчуваю фізичного болю! Зі мною можна робити, що завгодно!
Вона повернулася спиною до Василя, задрала кофту і показала скалічену спину – її наче різали ножами на полоси. На спині паяльником було викарбовано український «тризуб». Василь мало не зомлів.
- Мені більше не страшно і не боляче! А знаєш чому? Мені нема чого втрачати! Я - самотня, зраджена, зґвалтована, током бита… Єдине, що мені залишилось на цьому світі – це жага помсти і лютої ненависті.
Вона замовкла. Стомлена та виснажена вона тихенько, наче дитина, засопіла і заснула. Василь ніжно, ледь торкаючись , обійняв скалічене тіло дівчини. Він дивився в густу темряву ночі і тихо плакав, ковтаючи сльози болю і такого несамовитого жалю за це погублене війною життя. І за те, що він не може більше нікого захистити…
А дощ все лив и лив, наче плакав разом з ними, наче змивав біль і сум, наче шепотів, що життя має продовжуватись і треба жити далі…
Наступних декілька днів нікого на допит не водили. Було затишшя. Казали, що начальство якесь приїхало. Не до нас було. Третього дня за Іванкою знову прийшли. Через декілька часів двері гулко відчинились і її, майже напівмертву, затягли до підвалу. Люди допомогли перенести Іванку до Василя. Якась жіночка вправно витерла мокрою ганчіркоюлице та тіло від крові.
Василь нічого не питав. Він ніжно обійняв її та пригорнув до себе. А серце мало не розірвалося від того, що він не може захистити її! Знесилена, виснажена, зґвалтована та побита вона пролежала так кілька годин. Потім отямилась і попросила пити.
- Знаєш, Василю, я мабуть скоро помру.
Василь хотів заперечити, та Іванка спинила його.
- Я не казала тобі про це. А зараз, гадаю, прийшов час.
Вона замовкла, глибоко зітхнула і продовжила:
- Після того, як я поховала дитину і мене зрадив чоловік, я прийшла до українських частин і вмовила їх взяти мене в розвідку. На цьому світі мене більше вже нічого не тримало, мені нічого було втрачати та і життя моє вже нікому не було потрібне - навіть мені самій. Мене тримала на цьому світі лише жага помсти за смерть невинного дитя та моє скалічене війною життя. Я раптом усвідомила, що зможу допомогти рятувати життя іншим людям! І, дякувати Богові, вони повірили в мене, і я почала працювати.
Очі Іванки знову«спалахнули» тимнесамовитим блиском і вона продовжила:
- Я могла пройти через будь-якіблокпости та кордони. Мене ніхто серйозно не сприймав – навіть жаліли. Гадали, що я або не в собі, або з глузду з’їхала. Я працювала у сепарів то прибиральницею, то повією, то медсестрою. Я навіть сама не очікувала від себе таких акторських здібностей. Все залежаловідпоставленого завдання. Я була першокласною розвідницею! Скільки техніки та складів було підірвано, завдяки моїм повідомленням! Я раділа, наче дитина, кожного разу, коли завдання було виконано!
Вона замовкла. Василь закляк.
- Моє справжнє ім’я - Валентина Головко. Я два роки була в розвідці і завжди мені вдавалося виходити «сухою з води». А одного разу… Я поверталася з завдання і - тут засада. Мене чекали. Я спочатку не могла зрозуміти: як так сталося? Де я зробила помилку? І тільки сьогодні я дізналася, що мене зрадили. Свої. В це неможливо було повірити! Але сьогодні мені назвали ім’я цієї гниди, яка мене «здала». Ця людина назвала ціну і сепари заплатили за моє викриття. А щоб я більше не відпиралась, дали прослухати аудіо запис з цією мерзотою. Якось ми «працювали» з ним разом.
Василь не міг повірити в це зізнання. Як це можливо, щоб серед наших були зрадники?Цілу ніч Василь навіть на мить не зімкнув очей. В голові гуділо і переверталося від почутого!
Іванка встала рано. Обличчя зосереджене, наче щось намагалася не забути. Ретельно зачесала волосся. Вмилася. Василь не спав. Мовчки дивився на неї, спостерігав.
-Я вчора бачила свого чоловіка. Він не впізнав мене. Не думала, що в мене ще може щось йойкнути до нього. Та помилилась. Змарнілий, неохайний, з затуманеним поглядом і безнадією в очах він пройшов повз мене, навіть не помітивши…
Іванка відвернулась. Через пару хвилин вона сухим та стриманим голосом сказала:
- Василю, вислухай мене уважно та при нагоді передай нашим: Я нічого не розповіла і ні в чому не зізналася на допитах. Останнє завдання я виконала та не встигла передати . Координати замаскованих складів зі зброєю такі ( називає координати).
І ще одне – дуже важливо!Ці антихристи запланували підрив дітдома «Горнятко» і я не встигла передати дату та час проведення операції - 12.02 о 12!І це мій найбільший біль! Запам’ятай, мій позивний: «Вітер». Моє справжнє ім’я – ти пам’ятаєш.
Несподівано двері до підвалу відчинились.
- Савелова! На выход! Бл..
Іванка повернулась та заклякла. Вона наче побачила привід. Дівчина подивилась на Василя, швидко зняла ланцюжок з шиї , поклала у руку Василя і тихо сказала:
- Збережи на пам’ять. Це все , що залишилось. І ще- Передай нашим те, що я тобі переказала. Це дуже важливо!
Іванка подивилася своїми сірими очима на Василя, обійняла і ніжно поцілувала хлопця у губи.
- Повертайся живим, Василю! Ти мусиш це зробити! Це моє останнє прохання. Це наказ.
Потім рішуче встала і пішла до виходу. Двері зачинились.
Того ранку був густий туман. Молочно-сиза димка затягла все навкруги і вже за крок геть нічого не було видно. Було тепло і затишно, наче і війни немає. Іванка ступала босими ногами по сирій вологій землі. Роса вмивала, а мокра трава лагідно лоскотала побиті ноги. Легкий вітерець обіймав і щось тихо шепотів Іванці на вухо, а чорний птах високо літав у небі та жалісливо курликав, наче плакав. Вона знала, куди її веде охоронець. Та страху не було. Вона звикла жити зі смертю. Та й сама вона вже давно мертва. Іванка останній раз підняла голову до неба – холодного, похмурого. Мертвого. Потім глянула на охоронця і в останню мить посміхнулася йому.
І все.
Сполохана зграя чорних птахів миттю піднялась в небо, наче мала негайно унести душу Іванки подалі від цього страшного місця. Нема більше неба. І туману нема. І не буде вже більше ніколи…
1.

Василько працював механіком на тракторі у колгоспі. Дядько Петро взяв його до себе помічником. Ще малим він часто прибігав до нього у майстерню та копирсався там майже цілий день. Петро любив дітей. Своїх не було. Дружина хворіла. А ця дитина так тішила його і так раділа йому. Хлопчик ріс без батька… Тільки матір та старенькахвора бабуся.
Ішов час . Василько підростав. Петро вже звик до хлопця і, коли його вже не було, чогось не вистачало. Майже кожного дня після уроків він прибігав до Петра і допомагав йому: то ключа подати, то масла підлити, то гайку якусь закрутити. Василько скрізь встигав. Як подорослішав – став головним помічником у сім’ї. Води наносить, худобу нагодує, сіна накосить, дров нарубає. Ще й до Петра встигав забігти. А вранці – до школи.
Бабуся не могла натішитися онуком. Тільки зараз вона відчула сенс до життя. Вже давно загоїлись рани від війни, вже й самотність більше не бентежила. Тільки серце інколи сильно кольне ненадовго та й відпустить…
* * *
Важке життя прожила Тодоска. Їй було дванадцять, коли почалася війна. Батько в перші дні війни загинув. А мати ( ще й до війни весь час хвора) через півроку після звістки про смерть чоловіка померла. І залишилися Тодоска круглою сиротою. Пішла в колгосп працювати. Хата Тодоски стояла на краю села - самотня, як сама Тодоска. До сусідньої було не близько - там жила старенька бабця. Син Степан добровольцем на війну пішов. Так і жила відлюдьковато. Село майже вимерло. Помарніли біленькі хати. Дерева наче посивіли. Геть зникли кольори в природі від горя та смутку… Навіть пташки не співали ( чи то співу вже ніхто не чув). Чоловіки пішли на фронт, а жінки залишилися с дітьми та бабцями. З світанком - робота в колгоспі, а там вже йсонце сідає... Так і жили.
У 45-ому, дякувати Богу, війна закінчилася! Почалося мирне життя. До села повернувся Степан: без ніг – каліка. Мати не дочекалася. Померла в холодній хаті. Голова колгоспу знайшов її та поховав . Віктор Андрійович привіз Степана додому. Посиділи, випили і Голова поїхав. А Степан залишився насамоті зі своїм горем і спогадами. Ще довго горіла гасниця , ще довго Степан заливав своє горе оковитою. Так і заснув за столом.
Серце Тодоски краялося від болю та жалю до Степана – скаліченого, самотнього та безпорадного. І юна Тодоска якось прийшла до нього сама - попрати, їсти зварити та навести лад у старій хаті. Степан прокинувся наче в тумані. Тіло заклякло і в горлі дерло. В хаті хтось порався. Степану ледь вдалося відірвати голову від столу. В голові шуміло. В роті… Він потягнувся до цигарок - запалив. Потер очі і став придивлятися , що воно там відбувається? Молода дівчина мила підлогу, прала одяг. В печі щось варилось. Степан налляв в чарку залишки горілки, залпом випив та смачно затягнувся цигаркою; подивився на дівчисько. Вона дістала з печі казан, налила борщу в тарілку та мовчки поставила на стіл, порізала хліб, потім вийшла у двір та почала розвішувати білизну. Степан із задоволенням сьорбав гарячий борщ та весь час подивлявся у вікно. Тодоска нарубала дров, склала їх; набрала води з колодязя, занесла в хату.
- А де батьки твої ? – тільки й спитав Степан.
- Нема, – і пішла з хати.
Кожного дня після роботи Тодоска приходила ввечері до Степана, поролась по дому. Вже літо минуло, осінь прийшла. Степан її не гнав. Він почав щось майструвати. Зробив собі маленького возика та потихеньку пересувався по двору.
Одного дня Тодоска не прийшла до нього. І наступного теж. Степан не міг зрозуміти: що сталося? І він поїхав до Тодоски. Дівчина лежала в гарячці. В хаті було сиро й холодно. На ліжку, біля вікна, лежала бліда, з потрісканими губами і впалими очима, Тодоска. Ледь жива, вона щось бурмотіла посинілими сухими губами. Вперше за цей час Степан подивився на Тодоску не як на дівчисько, а як на жінку – добру , лагідну, беззахисну та таку рідну! І таке незвичайне відчуття охопило його! Така безмежна ніжність, наче струмом, пройшлася по всьому тілу! Йому так нестримно захотілося обійняти та пригорнути до себе це дівчисько! Ні! Цю маленьку тендітну жінку! І весь час тримати її в своїх обіймах; захищати і любити! Любити назавжди!
Степан знайшов ковдру , накрив Тодоску, витер спітніле від жару обличчя, запалив піч та зігрів води. Дав попити. Він ліг поруч з нею на ліжко. В печі потріскували дрова і ледь помітне світло мерехтіло на обличчі Тодоски. Степан ніжно дивився на дівчину, гладив іі волосся і тихо шепотів: «Тепер все буде добре! Я тебе ніколи не залишу». Куди подівся смуток!? Він був щасливий! Цієї ночі Степан залишився у Тодоски. Назавжди.
Так в житті Тодоски з’явилося кохання.
Побілила хату, розмалювала вікна півниками… Наче й сонце яскравіше сяяти стало! І хотілося знову співати : «Цвіте те-е-ерен, цві-те ясний…»
Незважаючи на велику різницю у віці, Тодоска не помічала ні його віку, ні його вад. Вона любила ловити на собі його погляд. Його очі, наче волошкове поле, притягували до себе и дивитися в них можна було нескінченно. Вона любила, коли він гладив іі волосся, коли ніжно торкався її шиї та тихенько і палко шепотів їй на вушко , як він її кохає. Вона до нестями любила його! Палко і назавжди! Це несподіване кохання наповнило життя сенсом та подарувало стільки тепла та ласки, що усмішка ніколи більше не сходила з обличчя Тодоски! Тодоска сяяла любов’ю та щастям. Вона знала, що все тепер буде добре! Головне , щоб війни не було!
Степан, який давно вже скучив за жіночою ласкою, сповна іі отримав. Так в лагоді і любові вони щасливо жили. Діточок довго не було. Сказалося голодне та нещасне дитинство Тодоски. Лише через п’ять років Господь подарував їм дитинку. Дівчинку назвали Христинкою. Батьки були ”на десятому небі”. Степан не спускав доньку з рук. Часами грався з донькою та балував її. Майстрував іграшки; зробив маленьку гойдалку…
Та недовгим було її щастя. Через два роки Степан загинув. Якось по обіді він пішов порибалити. Та до вечора так і не повернувся . Тодоска почала хвилюватися. Товариші пішли шукати Степана. Страшну звістку принесли друзі : чоловік потонув у місцевому ставку. Заплутався в тенетах...
Від горя Тодоска посивіла за одну ніч і ледь сама не вкоротила собі віку. Дитина врятувала. В останню мить згадала своє бідове та сирітське життя. І зрозуміла, що не можна покинути дитину сиротою в цьому світі. Треба жити. Жити заради Христини. Заради Степана. Через півроку сльози висохли. І не було їх більше ніколи. Скінчилися.
2.
Війна все далі залишалася в минулому. Лише у спогадах. Вже не так боліло десь там у глибині. Та і не витягала вона ті спогади. Дуже страшними вони були. Тодоска так і не змогла змиритися , що Господь забрав у неї Степана. Вона не могла зрозуміти чому і за що? Тому й не копирсалася у спогадах більше ніколи. Дитина підростала. Минув час - вже й школу скінчила. А там технікум. Потім педагогічний інститут. Христина пішла працювати у сільську школу викладачем літератури. Діти її любили. Життя бігло. Поки подруги заміж вискакували, Христина все вчилася. А коли своє життя захотіла влаштувати, женихів в селі не залишилось. Так і жили вдвох.
Одного разу Христина мала поїхати у місто на курси підвищення кваліфікації. Повернулась наче осяяна. Мати відразу помітила зміни. А потім… А потім народився Василько. Де вона його нагуляла і хто батько дитини - ніколи не казала. А мати й не питала, бо знала, що все одно не скаже. Та хіба це важливо? Тодоска давно знала, що Христя мріяла про дитину. Їй було вже за тридцять і треба було поспішати. Після війни багато безбатченків було.
Василько був рудий, наче сонце у серпні. А очі ..! Як у Степана. Такі ж сині-сині. Малий завжди посміхався! Тодоска наче на світ народилася. Вперше за багато років на її обличчі з’явилася посмішка. Бо несказанною радістю наповнював цей маленький хлопчик дім. Оченята такі питливі! А бігав так швидко, що стомишся бігати за ним, щоб зловити. І сміється таким дзвінким сміхом, наче маленький дзвіночок. Набігається та швиденько сідає на руки то мамі, то бабці і обіймає своїми маленькими рученятами за шию та цілує так ніжно, що від сліз не можна втриматися. Тодоска дивилася на нього та думала : головне, щоб війни не було!
Василько підростав. Часто прибігав до дядька Петра у майстерню. Він був хрещеним батьком малого. Допитливий та розумний хлопчина швидко вчився та ще малечею вже допомагав Петру . Він любив хлопчика. Той був йому наче син. А там і школа вже на порозі. Вчився добре. Все встигав. Ще й по дому допомагав жінкам. Кохання в його житті прийшло рано - ще в школі. І чим дорослішим він ставав, тим палкішим було його кохання. Дівчата його не помічали. Рудий!
Оксана. Так звали його кохання. Але це було нерозділене кохання. Оксана була краща в класі. Хлопці ходили за нею табуном. Куди там Васильку! Чорнява, з довгим густим волоссям, темно-карими очима, високі груди, стрункі та довгі ноги. А фігура – наче ліпили її самі Боги! Всі хлопці були її. Василька вона не те, щоб не бачила, вона навіть не помічала його.
Одразу після школи Оксана вийшла заміж за Миколу - однокласника. Той взагалі, наче приклеєний, ходив за нею та не спускав очей, щоб ба хто не вкрав. Їй теж подобався Микола. Кращого, мабуть, і знайти не можна. А погляд! Як зиркне тими своїми великими чорними, як ніч, очима, то наче тисячу стріл вогняних тобі аж у саме серце штирхне. Аж ноги гарячими стають від того погляду. Василько навіть не мріяв про Оксану. Просто любив. Любив палко та сумирно.

Школа закінчилась. Відгуляли випускні. Хто куди подався. Один навіть у Москву поїхав. Василько залишився у селі. Куди їхати від бабці старенької та матері? Розлуку навряд чи вони перенесуть. Та й один він чоловік у сім’ї. В селі і так роботи багато. На всіх вистачить. Та й цінували Василька – роботящий хлопець, башковитий ! Все міг полагодити . Без нього в бригаді ніяк не обійтись. Любили його тут за щирість, доброту та відданість справі.
З Оксаною інколи зустрічались: то на святах у клубі, то на річниці випускників. Оксана закінчила педагогічний. Працювала вчителькою. Школа. Діти. Своїх поки не було. Ніхто толком сказати не міг – чому? Наче б все гаразд , а ніяк не виходило дитинкою завагітніти. Та в школі від дітейголова обертом йшла! Поки ладу даси усім! А там - позакласна робота з учнями, стінгазети, якісь конкурси, засідання шкільних та класних зборів і таке інше. А пізно ввечері, як хатню роботу зробиш, перевірка зошитів, контрольні роботи, реферати… Добре, Микола часто на роботі допізна був – начальник гаражів все ж таки. Робота відповідальна. А в вихідні треба ж з хлопцями теж посидіти, порибалити. Вона ж розуміє. Так і жили. Не гірше ніжінші. Вхаті всього було. А Оксана - господиня ще та! Чистота та порядок у всьому був. А готувала як! Гості як прийдуть, так тільки під ранок і розходяться. Вона, як винесе пироги с грибами або вареники з капустою, то мало з тарілками не поз’їдають . А ще як заспіває… Боже! То наче ти десь у філармонії сидиш на концерті! Микола радів та тільки подивлявся на чоловіків, у яких слина текла від заздрощів. «То моя Оксана! Заздріть, щоб вам повилазило!» - думав Микола та наливав по вінця наступну чарку горілки.
Та завжди, коли Василько бачив Оксану, серце його калаталося, наче вистрибне зараз з грудей. Нічого не можна було вдіяти з собою. А голос починав сипнути та тремтіти, що й слова не вимовиш. А подивитися у очі – то ще страшніше! Вже наче й інші дівчата почали заглядатися на нього. Але ні! Прикипіло серце так, що тільки душу треба відібрати, а інакше ніяк.
Вечорами хлопець любив посидіти на березі річки, коли вже сонце сідало, зі своїм вірним товаришем Карасем – то улюблений собака Василька. Йому він міг вилити всю душу, розповісти всі таємниці, всі біди і радощі! Всі потаємні мрії свої! Він до ранку буде слухати та з розумінням дивитися у очі Васильку. Він не зрадить! Друзів у Василька майже не було. Коли? Робота. Після роботи – додому по господарству поратись. А клуби… А що в тих клубах? Так і жили.
3.
Великі зміни прийшли в країну. Щось вирувало, змінювалось , назрівало. Подих свободи і іншого життя вже відчувались в повітрі! І таки сталося! Революція Гідності настала! То було щось неймовірне! Багатотисячний народ збирався на площі та виголошував своє право на гідне життя та свободу. В повітрі витав запах неминучих змін ! Змін на краще! Люди зустрічали одне одно з усмішкою, співали і танцювали. Вони чекали , що ось-ось нарешті все зміниться. Вони були щасливі і рішуче налаштовані на інший курс життя! На вільну Україну!
Але за це бажання малося заплатити дуже дорогу ціну,,,
А потім прийшла біда. Розстріли людей на Майдані. «Зелені чоловічки» в Криму. Анексія Криму. Згодом події в Донецьку та Луганську. В Україні почалася неоголошена ВІЙНА! Хоч і називали її АТО. Та люди розуміли : хоч як не назви, а все одно війна.
Боже, як моторошно звучить те слово! Танки, літаки, загиблі, сироти, біженці.. Скалічені долі людей!
Те, чого завжди боялася Тодоска, сталося!
Вона стояла перед образами вперше за багато років після того , як Господь забрав у неї Степана, та палко хрестилася і молилася Господу і всім Святим, вимолюючи захист та уповаючи на милість та милосердя Всевишнього! А потім голосно шепотіла: « Господи! Не допусти! Тільки, щоб війни не було!» По старому, в зморшках, обличчі текли сльози. Бліді вицвівши губи нескінченно пошепки благали про допомогу та все молилась, молилась перед образами… Не почув.
Василько інколи чув скупі спогади Тодоски про війну, про її жахіття і нескінченне горе людей. Про голод. Про скалічене війною життя… І ось сталося нечуване! В його країні ВІЙНА! Серце краялось, коли Василько слухав новини з гарячих точок. Героїзм та подвиги наших бійців вражали. Бажання бути там , поруч з ними , захищати свій народ, свою землю – було нестерпним. Він вже не міг спокійно спостерігати за новинами з фронтів. В голові вже більше не було сумнівів. Просто сидіти і робити вигляд, що це відбувається десь там і жодного відношення цене має до нього – він вже не міг та і не хотів. Головне і найважче було наважитися сказати про своє рішення рідним. Як знайти слова , щоб пояснити свій вчинок? Як пояснити, що він має йти на ту війну? Що не може просто дивитися, як їх, таких самих як він, хлопців вбивають, а він тут мирно спостерігає це по телевізору… Та чи в змозі вони – найдорожчі люди у світі - зрозуміти його і відпустити? А чи може він взагалі так вчинити, залишивши двох літніх жінок майже напризволяще…
Важкою була розмова. Наче грім серед ясного неба пролунала ця звістка від Василя. Бабця ледь не оніміла спочатку. Христя кинулася обіймати Василя та благати не кидати їх. Сльози та стони розривали серце і душу, але Василько мовчки тримав удар. Його рішення було зваженим та рішучим. Тодоска зрозуміла, що то марна справа була переконувати в іншому. Та й що вона могла сказати йому? Він правий. Треба комусь захищати Батьківщину свою. Згадала Степана, який пішов добровольцем. Хіба мати змогла його спинити? Ось тепер настав час його онука! Вона мовчки встала. Очі сухі. Підійшла до Образів, дивилась довго, молилась та хрестилась. Зняла ікону, поцілувала та благословила нею Василька.
- Тримайся, синку! Не осором діда нашого Степана Григоровича, хай земля йому буде пухом! Служи вірно! Захищай землю нашу від нечисті! А ми тут якось впораємось. Дочекаємось тебе! – вже в кінці голос трішки захрип.
І знову сонце стало темним. Як тоді, коли Степан загинув… Та що вже вдієш? Така, мабуть, доля її…
- Дочекайтесь, бабуся. Благаю. Я повернуся. От побачите.
В кутку вже тихо сиділа мати. Гойдалася із сторони в сторону та все шепотіла: «Ой, синку, синку! Як же ми без тебе? Та як же так, синку?» Тихенько витирали сльози.
- Не плачте, мамо! Я не можу інакше! Не зупиняйте мене! Я повернуся! От побачите! – і пішов збирати речі.
Бабця не проводжала онука. Занедужала. Василько поцілував її, а вона перехрестила онука та зняла з шиї старенького дерев’яного хрестика: «Хай Господь береже тебе , сину. Будь обережним! Ми будемо молитись тачекати на тебе». Та в останню не втрималася і гірко заплакала.
На дворі розгублено сидів Карась. Відчував, щось недобре. Винувато та якось осиротіло зиркав на Василя. Хлопець погладив собаку, щось розказав йому на вухо та палко обійняв «товариша». З подвір’я Василь вийшов разом з матір’ю. Чорна , як ніч, вона йшла мовчки поруч, тихенько витираючи сльози, які нескінченно текли по щоках. Василь не втішав, сам ледь не плакав від жалю до бабці та матері..
* * *
Біля клубу було багато народу - поз’їзджалися з різних сіл. Спочатку не можна було й зрозуміти, що коїться; чого вони тут позбиралися. Василько йшов з матір’ю, весь час оглядався, наче кого шукав. Якась розгубленість та нервозність панувала в душі. Люди по різному поводилися тут : хто співав, хто горілку пив, хто танцював, хто мовчки стояв, а хто плакав.. Аж раптом всі почули голос Голови сільради. Він узяв рупор та закликав усіх послухати інформацію:
- Дорогі односельці! Вітаю усіх , хто відгукнувся на призов та йде добровольцем захищати рідну землю та боронити спокій жінок та дітей! Важкі часи настали для України! Не хочуть вороги дати нам спокій та змиритися з тим , що ми, українці, хочемо жити вільно в своїй країні! Ягордий тим, що матері виховали гідних дітей, які, як і їх діди колись, йдуть добровольцями захищати свою землю від нечисті. Ми будемо чекати на вас ! І знайте, кожну хвилини ми тут будемо молити Бога за ваше повернення додому! Хай Господь береже вас! Повертайтесь додому живими…
Після такої промови, жінки почали плакати. Сини та чоловіки заспокоювали їх.
- По автобусам ! – хтось голосно та пронизливо вигукнув…
Почався хаос. Хлопці бігли до автобусів. Рідні ще тримали їх. Всюди був чутний плач жінок, за ними підвивали діти. А мотори автобусів вже ревіли та були на старті рушити у далеку путь.
Василько поцілував матір, ніжно притиснув до грудей і твердо сказав : «Я повернуся». Та вже не мала більше сліз, а тільки дивилась затуманеними очима та хитала головою: « Ми будемо чекати на тебе, синку».
Василько сидів у автобусі, дивився на постарілу матір і шепотів «Я повернуся , мамо! Не сумуйте! Я повернуся…»
Весь цей час він очима шукав когось? Кого? Він не хтів зізнаватися собі самому, але … Так. Так! Як це не смішно, але він шукав Оксану! Безглуздо? Ясна річ. Та хіба заборониш?
Автобуси вже рушили. Він дивився у вікно та думав: як надовго залишає своє село? Скільки буде йти ця війна. Як там будуть без нього бабуся, мама, Карась… Чи побачить він ще раз своїх рідних? Оксану…
За вікном вже родичі та близькі махали руками та прощалися з від’їжджаючими. Хлопці їм відповідали. Обличчя людей змінювались одне за одним. Автобус набирав швидкість . Аж раптом Василько серед такої кількості народу побачив ЇЇ :Оксана стояла в натовпі серед інших проводжаючих - в синій , як перед грозою небо, сукні; в руках хустинка, яку зняла з голови. Волосся вибилось з коси та тонкими пасмами спадало на очі. На обличчі не було смутку! Лише бажання підтримати своїх хлопців. Красива, струнка та така жадана - його Оксана! Вона махала яскравою хусткою від’їжджаючим та голосно кричала: «Повертайтесь живими!»
Василько з захватом дивився на Оксану. Наче ангел спустився на землю. Раптом, на якусь мить їх погляди зустрілися! Вона побачила Василька та дужче замахала хусткою ! Боже, яке то було щастя! То Бог , мабуть, почув його бажання побачитись зі своїм коханням! Як йому потрібен був той погляд! Як необхідно було побачити її в таку мить! Подивитися в очі, почути її голос! «Дякую тобі, Боже!» І таку силу відчув всередині ! «Дякую тобі , Оксано, що прийшла. Тепер мені буде чим жити. Тепер я знаю, заради кого мені повертатися живим!» .
- Дружина ? – хтось несподівано запитав зовсім поруч.
Василько від несподіванки аж здригнувся.
- Ні.
- А-а. Красива.
Василь не хотів продовжувати далі розмову. Він весь час згадував її погляд, синю сукну… Та чув цей голос: « Повертайтесьживими!».
Він заплющив очі та весь час повертався у спогади, де було так тепло і радісно, що усмішка не сходила з обличчя.
4.
Тодоска дуже чекала на онука. Вона молилася щодня за його життя. Благала, щоб Господь забрав її життя, якщо треба. Тільки не Василька!
Коли дивилася новини по телевізору з гарячих точок, вдивлялася в кожне обличчя на екрані, прислухалася до кожного прізвища… А раптом десь у репортажах побачить свого онука Та марно. А розповідь про полон та загибель солдат наводили на неї просто жах!
Василько іноді телефонував. Казав скупо, мало. Та це були такі щасливі моменти! Почути рідний голос - було щастям! Живий!!!
Через два роки Василько повернувся в мирне рідне село. Без ніг. Товариші перенесли його на руках з машини і посадили на інвалідний візок. Вся школа, все село зустрічало героя! Музика, квіти, багато людей! Всі бажали побачити, поспілкуватися та потримати за руку людину, яка повернулася з АТО. Стара Тодоска ледь стримувала сльози радості!. Христя вже й плакати не могла від радості, що її син повернувся живим.
Тодоска подивилася на Василька, який став схожий , як дві краплі води, на Степана, і в одну мить пригадала все своє життя. Вона не могла збагнути тільки одного: її Степан захищав свою землю від фашистів; втратив ноги на війні. А тут від кого?.. За що її Василько ледь не втратив своє життя та повернувся таким самим калікою, як Степан?
Оксана з однокласниками слухала промову Голови і наче вперше побачила Василька : мужнього, гордого, красивого! Вони зустрілися поглядами.
* * *
Оксана! Як би не вона та думки про неї, то мабуть і не вижив би… Найважче було у ночі. Темно, холодно, моторошно і дуже страшно. А ще не зрозуміло – як таке могло статися? Мозок не міг зрозуміти, що там ворог! Як стріляти в «своїх»? В них є сім’ї, батьки, дружини, діти, друзі! Як звикнути до пострілів, розриву гармат і найжахливіше – смерті!? Там у дома все здавалося інакшим… Та коли він уперше потрапив під обстріл і на його очах розірвало товариша, зрозумів, що цей жах справжній! Тільки-но він з ним розмовляв, той навіть розказував якийсь анекдот і ось - через хвилину його нема! Василь окаменів! Він ще ніколи не бачив смерті. Хлопцю важко було усвідомити, що це реальність. Колись таке він бачив у військових фільмах про німців. А тут! Він ледь не втратив розум. До нього підбіг командир, штовхнув його у бліндаж. Дав ковтнути спирту з фляги. Наче розпечена лава швидко потекла по жилах усередині - знеболювала мозок, щоб не вибухнув. Полегшало трохи і Василь закричав! З очей полились сльози, а плечі затряслись наче в лихоманці. Та ніхто не чув того крику, бо «гради» лупили щосили і нічого не було чутно. А в повітрі скрізь був запах смерті!
Канонада скінчилась. І сльози теж. Молоді сиві хлопці мовчки сиділи в бліндажі та курили. Командир знову протягнув Василю флягу :
- Нічого. Звикнеш. Це війна. Навіть спати зможеш під цей гуркіт. Тут слабким не місце. Тут війна. І все насправді. І моя порада: тут нема «наших». Тут є ворог! І чим швидше ти це зрозумієш – тим краще для тебе. Головне – ми на своїй землі! Ти захищаєш свою Україну! А різна погань топче нашу землю та вбиває твоїх побратимів. І ще одне: щоб тут вижити, ти мусиш знати: ЗА ДЛЯ КОГО ТОБІ ПОВЕРТАТИСЯ ДОДОМУ? Хто на тебе чекає? Коли ти знаєш, що тебе чекають і люблять – ти не зможеш загинути. Думай про них. Тільки любов врятує тебе .
Василь згадав стареньку бабусю, матір, Карася… і Оксану. Оксана… Навіть зараз він добре пам’ятав той останній погляд! Він і зараз тримав його у спогадах. Йому так сильно захотілося побачити її ще раз. Зустрітися з нею поглядом. Потонути у тих очах! Ось що допоможе вижити на цій війні! Велике, нестерпне бажання повернутися додому! Його дід пройшов усю війну і повернувся додому живим! І він мусить повернутися.
Так Василько пройшов хрещення вогнем. Більше він не боявся вже нічого: ні обстрілів, ні атак, ні смерті! Він знав, за ради кого йому повертатися додому живим. А інакше не може й бути.
Василько писав Оксані листи. В думках. Так він з нею розмовляв. Так він спілкувався. Тільки так він міг жити в цьому пеклі...
* * *
Збори, Слава Богу, закінчилися. Ось,нарешті, й рідний дім! Василько роздивлявся все навколо: подвір’я, хату, садок... Сльози радощі наверталися на очі – ось нарешті він вдома! Боже! Як же він скучив за ним! Як же довго його не було тут. Стара хата трохи помарніла, паркан похилився... Серце сильно калаталося. Нахлинули спогади з дитинства. Яке то щастя повернутися додому, до рідних! Та ось він почув голос свого Карася!.. «Ка-ра-сь!» - покликав Василько «товариша». Собака так зрадів, що навіть і бігти не міг! Старий. Скулив на радощах та майже повзки ліз до Василя. Вони ще довго обіймалися, а Карась облизував зо всіх боків обличчя і продовжував скавучати! Василь цілував собаку, гладив по голові и весь час шепотів йому щось на вухо.
В домі нічого не змінилось. Було чисто й затишно. Пахло маминим борщем. В кутку біля Образів горіла лампадка. На стіні висів портрет діда Степана. Він дивився з портрета на онука, наче запитував : ну як там? Тодоска зрозуміла ту мовчазну розмову чоловіків. Онук не осоромив діда. Чисті домоткані доріжки застилали фарбовану підлогу. А ось і кімната самого Василя…
Все було як тоді – до війни.
6.
Нелегким було те повернення додому. Дуже важко Василь звикав до мирного життя, до тихих ночей, безхмарного неба та співу пташок. Тут мирне сонце було таке яскраве, що не можна було широко розплющити очі. А тихі ночі зводили з розуму, бо там на війні - це передвісник смерті … Він дивився на стару бабцю та посивілу матір і не розумів: як він, каліка, може тепер бути їм опорою і помічником. А зустріч з Оксаною – вщент розбила його мрії і бажання.
Василь майже не спав ночами. Він дивився у зоряне небо і йому здавалося , що тисячі очей загиблих дивляться на нього зверху. Жахіття війни, загибель побратимів, сльози дітей і жінок, полон, зустріч з Іванкою – все це наче калейдоскопом крутилося в його голові і не давало спокою. Майже кожну ночі він «йшов у бій»: він біг з товаришами на позицію, заряджав снаряди, стріляв… Ще підносив снаряди… Василь кричав по ночах уві сні: «Сашко! Ще снаряд! Стріляй! Бережись!»
Він прокидався спітнілий після тих «боїв», хапався за «ноги», які нестерпно боліли та яких уже не було…и голосно стогнав! Стогнав від болю, самотності і безвихіддя.Навіть досі він відчував запах війні – запахсмерті! І не можна було зупинити той нескінченний потік спогад з минулого…Спогади про Іванку,її очі, голос та глибоку трагедію маленької жінки-героя.Та головною трагедією було те, що з його каліцтвом він не зможе повернутися туди, де його побратимі. І це «вбивало» його.
Полон, мабуть, був найважчим випробуванням. Зустріч з Іванкою перевернула його життя та змінила свідомість назавжди, а подвиг цієї жінки - ціною власного життярятувати життя іншим та так запекло боротися проти окупантів,залишив в серці Василя кровавий слід. Василь дуже часто згадував Іванку. Він і досіносивна шиї ланцюжок, який вона йому залишила на згадку, і не знімав його ніколи. Він точно знав, що тільки завдяки Іванці, її незламному характеру та світлу, яке вона випромінювала, він вижив у тій катівні.
Іванку розстріляли вранці. А вже наступного дня українські війська звільнили село і полонених було врятовано. Яким несказаним щастям було для Василя, коли до підвалу зайшли його побратимі і командир. «Батя» не міг стримувати сліз, що Василь таки живий! Андрій Вікторович сам виніс його з підвалу на двір, довго палко обнімав Василя та зізнався, що весь цей час молився та вірив, що хлопець живий, бо тіла тоді так і не знайшли. А значить - забрали в полон. Мертвого не забирали б!
Василь розповів про Іванку, переказав все, як вона просила і благав розшукати її. Потім його негайно відправили до шпиталю.
Вже у шпиталі після операції «Батя» все розповів Василю про Іванку. Все , що вона розповіла йому, було правда. ЇЇ данні по складах були безцінні! А завдяки добутій інформації про дату підриву дитбудинку(начеб то українці-дикуни таке зробили),було врятовано 87 дітей-сиріт, які не були евакуйовані раніше. На допитах полонені сепаратисти розповіли, як Іванка потрапила в полон, як катували її і як розстріляли. Та найстрашнішим зізнанням було те, що на страту Іванку повів власний чоловік. Він навіть і не здогадувався про це. Лише в останню мить, коли вже пролунав постріл, чоловік впізнав власну дружину. Та було вже запізно. Потім застрелився сам.

Василь пив. Він глушив той біль горілкою, бо інакше ніяк не вдавалося хоч ненадовго відключити мозок від спогад. Іноді він телефонував побратимам. Іноді товариші дзвонили Василю. Та після тих розмов йому ставало ще гірше. Василь дуже скучав за товаришами, за командиром, за воєнним життям! Дивно, але навіть до жахіть звикаєш. Та там ти потрібен! Ти розумієш важливість того, що ти робиш. Ти рятуєш життя людям! Ти захищаєш їх від наволочі, яка прийшла на твою землю. І коли ти врятував хоч одне життя на Землі, ти вже недарма прожив його!
І такий відчай його брав, така безнадія, хоч віку вкороти собі… Та як гляне він на тих двох старих жінок, розумів, що не переживуть вони такого горя!І Василь знову пив. Він глушив той біль горілкою, бо інакше ніяк не вдавалося хоч ненадовго відключитися від минулого .
Стара Тодоска дивилася на нього і наче знову переживала своє післявоєнне життя. ЇЇ серце краялося від болю за онука. Тодоска тільки зітхала та витирала сухі очі. Вона ніколи не докоряла онукові, бо знала, що тільки час може вилікувати та … кохання. ЇЇ Василько вдома і живий! Все налагодиться. Василь вдячний їй був за те мовчазне розуміння без докору в очах, терпіння та жіночу мудрість.
Майже кожного дня Василь їхав до магазину за пляшкою горілки. І нічого не можна було з цим вдіяти. Та одного разу він побачив Оксану. Голова одразу протверезила. На якусь мить йому здалося, що Оксана його побачила – неохайного, неголеного та п’яного… Та дівчина не хотіла його бентежити і зробила вигляд, що не впізнала. І такий сором охопив Василя, таке огидне відчуття до себе, що він ладен був провалитися крізь землю або відразу померти! Він все зрозумів. Він думав, що вже забув її. Та ні! Хіба справжнє кохання мине? Як він міг докотитися до такого жалюгідного становища? Вона, мабуть, вже ніколи не захоче побачити його! А вночі йому наснився сон: Іванка сиділа поруч з ним, весело розповідала, яка вона щаслива, що нарешті знайшла дочку та питала Василя «чи все добре в нього? Як Оксана? Коли вони вже одружаться нарешті?» Та як засміється своїм дзвінким сміхом! Василь прокинувся одразу…
Декілька разів заїжджав додому Голова сільради та кликав на роботу. В бригаді його не вистачало. Та Василь був ще не готовий . Вечорами Василько та Карась їхали до річки рибалити, або просто посидіти, як раніше, разом; подивитись на чарівні заходи сонця. Таких заходів мабуть не було більше ніде: сонце ледь помітно котилося за лани та ліси, а потім, затримавшись на хвильку, тихесенько ховалося, наче в кишеньку, за небокрай, перефарбовуючи все навкруги в неймовірні казкові кольори . Така краса! ( Навіть в голові не вкладалося, що люди можуть руйнувати таку красу та вбивати один одного!). Цвіркун заводив свою монотонну пісню; пташки грайливо літали один за одним, наче гралися в перегони в посірілому вечірньому небі та тоненько свистіли від задоволення… Риба то там, то тут виплигувала зі ставка, наче хотіла сама подивитися захід сонця. А Василько гладив Карася та розповідав йому про своє воєнне життя і загиблих товаришів. Про перші страхи, перші сльози, перші втрати, біль і зраду… І про те, як ноги втратив теж. Карась був вдячним слухачем! Він все розумів…
Дерева почали ледь-ледь змінювати колір. Кожного дня природа змінювала фарби – там жовтий з’явився. Ось червоний. Тут синій, помаранчевий, блідно-зелений. Осінь підкралася на ципках та розмалювала все навкруги різнокольоровими фарбами. А повітря стало прозорим и дихалося легко-легко! Осінь прийшла. Біль потрохувідступав…
7.
Одного разу до Василька завітала Оксана. В школі почалося навчання. Наближався день захисника Вітчизни. Оксана хотіла запросити Василька до рідної школи на урок, познайомити дітей з справнім героєм. А потім діти мали написати твір.
Василька трохи збентежив прихід Оксани. Він навіть розгубився. Тітка Христина вибігла з хати, запросила в будинок.
- Проходь, Оксаночко, до хати. Сідай. Пригощайся. – жінка швиденько почала збирати на стіл.
- Дякую, Христина Степанівна. Я на хвилинку. Ось, хочу запросити вашого сина до школи. Хочу познайомити з учнями. Треба ж виховувати молодь.
- Пригощайся, Оксаночка. Ось пиріжки з капустою, млинці з сиром.
Оксана пила чай, роздивлялася фото на стінах та весь час розповідала про школу. Колись там вчителювала і сама Христина. Нарешті вона звернулася до Василя, якийвесь час не зводив з неї очей і уважно слухав.
- Василю! Я прийшла запросити тебе до школи, - з усмішкою на вустах звернулася Оксана.
- Василько, ти не можеш відмовитись. Діти чекають на тебе. Вони хочуть познайомитись с героєм нашого часу. Послухати розповіді про наших бійців, про їх життя там на передовій, - підтримала Оксану мати.
Оксана сиділа так близько. Посміхалась. ЇЇ голос заворожував, запах її тіла – збуджував. Голова йшла обертом від її присутності.
Васильку не хотілося відмовляти їй. Вони домовились наступного дня зустрітися біля школи.
Майже всю ніч Василько не спав. Наче в кінотеатрі він переглядав епізоди свого життя: школу, першу зустріч з Оксаною,згадував товаришів, перший бій. Згадав і останній свій бій… перед полоном. Тільки під ранок Василько заснув. Йому снилося, що він і Оксана тримаються за руку і гуляють біля річки. А Карась весь час ходить поруч, охороняє їх та, наче соромлячись, відвертається, коли вони цілуються…
Ось і перші проміні сонця ніжно торкнулися землі. Півень прокукурікав початок ранка. Час прокидатися.
Василько вправно поголився, вдягнув білу сорочку. Жінки збирали Василька наче на побачення. Хлопець теж хвилювався. Біля школи його вже чекала Оксана. Красиві стрункі ноги одразу кинулися Васильку в очі. Весела усмішка сяяла на обличчі. Високо підібрані та гарно зачесані густі чорні коси, великі очі… Він одразу подумав, що всі учні мабуть закохані в таку вчительку. Пара учнів вправно допомогли заїхати до школи. І ось він вже у актовому залі. Майже сотня пар очей із захватом дивилися на Василька. Він навіть розгубився та розхвилювався, наче дитина.
- Вітаю! Я дуже радий бачити вас усіх та щасливий, що вам хочеться познайомитися зі мною. Сідайте.
Учні почали плескати в долоні. Привітання закінчилися. А далі почався потік запитань, відповідей… Василько намагався не розповідати дітям страшні та жахливі моменти війни. Швидко збіг час. Він бачив з яким захопленням дивилися на нього діти, а сам ледь стримував себе. Нахлинули спогади і грудкою застрягли в горлі – скільки втратив він товаришів на цій війні! Скільки смертей серед мирного населення він побачив: жінки, діти, старі! І не можна було ніяк заподіяти цьому. Та який він герой? Герої – це ті, хто віддав свого життя…
Дякувати Богу, думав Василько, що закінчився цей «допит». Діти заплескали в долоні. Василько подякував та поїхав на вихід. Страшенно хотілося закурити. Грудка все ще застрягла у горлі. Скоріше вже на вулицю. Оксана пішла проводжати Василя. Мовчки виїхали на вулицю. Василь ховав очі, бо якось мимоволі навернулися сльози. Знайшов в кишені цигарки та сильно затягнувся. Оксана дивилася, наче приголомшена на Василя. Тільки зараз вона усвідомила, через яке пекло довелося пройти цьому хлопцю, який сам зголосився покинути мирне життя та піти захищати свою землю. В той час, коли вони спокійно мирно жили всі тут, він - мерз, недоїдав, недосипав, ховав побратимів та кожної хвилини ризикував своїм життям …
Оксана ніжно доторкнулася до Василька, обійняла його. Василь не хотів, щоб вона бачила його сльози. Вона сіла навколішки, підняла в своїх долонях його обличчя, зазирнула в очі і тихо сказала:
- Не смій соромитися своїх сліз. То сльози пам’яті по загиблим товаришам. Я дякую тобі за те, що весь цей час ти оберігав наш спокій, мій спокій. Ти - справжній чоловік!
Кілька хвилин вони мовчки дивилися один одному в очі. Він вже не відводив очей, як колись раніше. Він вже не боявся того погляду. Наче вперше вони побачили один одного. Вона поцілувала його в губи , встала і мовчки пішла до школи.
Василько ще довго не міг отямитись від того, що сталося. То було справжнє щастя, то була колись його найбільша мрія . Ще довго він відчував смак її губ. Ще довго згадував упам’яті ті бездонні чорні очі так близько. Ще довго чув її шепіт і те «дякую»…
Весь світ перевернувся! Все навколишнє стало таким яскравим і світлим. Хотілося далі жити! Далі любити її – хоч і не свою, але таку близьку і рідну людину. Дарма, що вона не твоя…
Оксана повернулася додому рано. Незабаром і Микола прийшов з роботи. Вона поралась по дому, а з голови все не йшла сьогоднішня зустріч. Майже вперше вона подивилась на Василька зовсім іншими очима. Розповідь про війну, про загиблих товаришів, в решті решт, про життя в таких жахливих умовах іі вразило. Вона навіть уявити не могла, що поки вони тут мирно сплять, їдять, кохаються - десь там… Ні! Не «десь там», а в іі ж країні – смерть і пекло! Молоді хлопці кожної хвилини наражаються на смертельну небезпеку та ризикують своїм життя, щоб вони тут мирно жили! А у них теж є сім’ї : батьки, діти, кохані... ІІ чоловіку навіть на думку не спало піти захищати батьківщину, а у Василька навіть сумніву не було. Хто, як не він?! Ця зустріч її вразила. .
Майже мовчки повечеряли. Микола дивився футбол, пив пиво.
Оксана раніше лягла спати. Та сон все не йшов. Вона в котре « в думках переглядала» сьогоднішню зустріч з Василем , наче боялася щось пропустити. Згадувала його сині очі та погляд – глибокий, проникливий, мужній … Такого погляду вона не бачила ніколи. Вона не розуміла, щоїї так вразило. Але вона знала, що це вже нікуди не подінеться. Вона навіть зараз відчувала його енергетику – сильну, нестримну, чоловічу… Оксана знову згадала , як їх погляди зустрілись. І все . Вона наче вдихнула, а видихнути вже ніяк не могла.
В школі вона навіть не помічала його – рудий, худий, малий. Тільки зиркає на неї весь час та навіть підійти боїться , наче вона його вкусить. Хіба він міг бути конкурентом Миколі? Василько навіть заговорити боявся до неї. Соромився. Чи боявся? Бог його знає.
За спогадами вже й півні перші заспівали. Треба було вставати, готувати сніданок Миколі.
8.

Василько почав знову працювати механіком. Дядько Петро був вже на пенсії та все одно приїжджав до хресника допомогти йому, або просто поговорити. Хлопця у бригаді любили: завжди усміхнений, веселий та роботящий.
Осінь вже панувала в природі. Листя облітало з дерев. Погода була тепла . Тільки вночі відчувалося похолодання. Яскрава ковдра з м’якого, наче махрового, листя на землі, її тихий та такий приємний шелест; щебетання пташок, які насолоджувались останніми теплими днями осені – збуджувало і надихало , що все буде добре і війна скоро закінчиться теж.
Минула осінь. Ось вже й зима на порозі. З Оксаною вони майже не бачились. Тільки одного разу - в клубі. Новий рік був! Сусідське дівчисько Олена запросила Василя на свято. Він і поїхав. Там він побачив Оксану з чоловіком. Зустрілися поглядом. Привіталися. Струнка, красива та така приваблива. Краще б і не бачились. Василь виїхав на вулицю попалити. Чоловік і дівчина стояли недалеко і жваво про щось розмовляли. З клубу доносились звуки музики, сміху та новорічного настрою. Василь затягнувся цигаркою, подивився у небо. Згадав «Вечори на хуторі…» Все небо було усіяно зорями. Яскравий місяць освітлював все навкруги. Аж раптом він почув жіночий крик про допомогу. Василь, не вагаючись, кинувся на крики. Декілька напідпитку молодиків повалили на землю молодого хлопця и жорстоко били його ногами. Білий сніг ставав червоним від крові. Дівчина плакала та благала зупинитись. Та марно. Василь накинувся на одного з бандитів , збив його з ніг та засадив кулаком у живіт. Той скрутився від болю. В цей час з клубу почали вибігати люди. Оксана з чоловіком теж вийшли на вулицю. Оксана побачила, як молодий хлопець перевернув інвалідний візок і накинувся на Василя. Оксана кинулась на допомогу :
- Василь! – голосно закричала Оксана.
Василь впав на землю, а молодик почав щосили бити його ногами. Підбіг ще один . Оксана накинулась на одного із покидьків. Та сили були нерівні. Хлопець схопив іі за руку, сильно вдарив по обличчю, повалив на землю. Коли Василь побачив, що Оксана лежить на землі – він, наче оскаженілий, накинувся на хлопця, схопив за ногу та почав бити. Він не помітив, як інший підбіг до нього та сильно вдарив чимось по голові. Кров залила обличчя. Василь втратив свідомість. Микола нарешті кинувся на захист дружини. Оксана щосили закричала про допомогу :
- Лікаря! Микола, клич швидше лікаря!
Вона сіла навколішки, підняла Василю голову та поклала іі собі на коліна. На руках налипла кров. Оксана витирала густу кров з обличчя Василя і благала, щоб він відкрив очі. Розбитий інвалідний візок лежав поруч.
Люди вже тягли п’яних молодиків, зв’язавши руки, до поліції.
З’явився лікар, почав оглядати рану та робити перев’язку. Зробив укол. Дякувати Богу, рана виявилася не глибокою. Нарешті Василь відкрив очі. Сильно боліла голова. Оксана весь час була поруч. Він дивився на неї і біль відступав. Вона обережно тримала його голову на колінах і заспокоювала : «Все буде добре! Не хвилюйся. Я поруч!». Незнайома дівчина з побитим хлопцем підійшли до Василя і дякували за допомогу:
- Дякую тобі, хлопче! Якби не ти – то, мабуть, вбили, - хлопець потиснув йому руку.
Підбігла розгублена Олена. Вона взагалі не могла нічого зрозуміти. Бігала, наче те каченя, що загубилося, навкруги , плакала та все питала: «як таке сталося?» Василя відвезли додому. Від лікарні він категорично відмовився. “І гірше бувало”. Микола вже отверезів. Він лаяв Оксану, що вона полізла у бійку і так ризикувала…
Свято було зіпсовано. Всю дорогу Микола щось буркотів. Оксана його не слухала. ІІ злегка трусило. Вона не могла прийти досебе: Василь, наче звір, накинувся на цих недоумків, щоб захистити ЇЇ! Боже, як же вона злякалась, коли його вдарили по голові і кров почала заливати обличчя! Вона думала, що його вбили!
Налякана та стомлена від пережитого Оксана швидко прийняла душ, намастила якоюсь маззю синець, що вже проступив на обличчі, і пішла спати. Не хотілося сьогодні ні святкувати, ні розмовляти більше. Микола її дратував. Він виглядав жалюгідним на фоні мужнього, безстрашного Василька!
Якось недоречно чоловік став залицятись до неї в ліжку. Від нього тхнуло алкоголем, а його пестощі дратували її та були неприємними. Вона ховала губи від поцілунків та, нашвидкуруч, виконавши подружній обов’язок, пішла митись у душ. Чоловік вже, голосно похропуючи, спав, коли Оксана повернулась. Лягла тихенько та так і не змогла заснути. Витріщилась у темну ніч та дивилась у безодню. Дивилась та думала. Про що? Про все. Про життя своє. Весілля. Чоловіка… І знову ті Василькові очі! Той мужній чоловічій погляд! Той неймовірно сміливий вчинок! Мабуть і життя віддав би, не вагаючись, щоб врятувати її…
Через пару днів Оксана провідала Василя. Василь ще був слабким. Він так зрадів! Хотів піднятися та Христина настояла, що ще рано. Треба ще лежати після струсу мозку. Та й рана на голові ще не загоїлась. Весь в синцях та гематомах . Одні тільки очі зиркали на неї. Оксана посиділа трохи, попила чаю. В гості завітала Олена - молода струнка симпатична - теж прийшла провідати Василя. Вареники принесла.
- Ну, мені час! Треба ще вечерю готувати. Микола скоро з роботи прийде, - стала поспішати додому Оксана.
Взимку роботи майже не було, але багато односельців зверталися до Василяполагодити якусь техніку чи ще щось. Золоті руки мав хлопець. Ось і дівчата стали до нього все частіше заходити з якимсь проханням. Мати з радістю зустрічала їх. Треба ж було якось і своє життя налагоджувати. Вже ж не хлопець ! Вже дорослий чоловік. Треба, щоб сім’я була. Христина вже мріяла про онуків. Та все марно. Олена часто забігала до Христини то за одним, то за другим. Христя розуміла, що Василь їй подобається. Та для Василя вона була ще дитина. Він навіть серйозно її не сприймав. Та хіба може хтось зрівнятися з його Оксаною!

9.
На початку літа приїхав до нього його товариш по АТО - Сашко. Зрадів Василь! Довго обіймалися. Приїхав не один, з дружиною вагітною. Мати та бабця почали метушитися та готувати обід. Щось варилося, шкварчало, кипіло. Хлопці обнявшись сиділи та згадували своє минуле. Жінки сиділи мовчки поруч і слухали. Сашко витягнув з кишені невелике фото.
- Ось, дивись, Василь, - Сашко протягнув фото Василю, - привіз тобі на згадку фото командира нашого. Пам’ятаєш, я знімав вас разом. Давай пом’янемо Андрія Вікторовича – Батю нашого. Хай земля йому буде пухом! Останнє фото. Ви так посміхаєтесь тут! Хороша була людина. Справжній був чоловік! Загинув від кулі снайпера.
Василь узяв фото, подивився уважно. Щось пригадав. Посміхнувся. Мовчки налляли горілку.
- Хай земля йому буде пухом. Вічна пам’ять герою!
Христина обережно взяла фото в руки. На мить в її обличчі щось змінилося, очі стали скляними.
- Як його прізвище? – зовсім тихо запитала Христина.
- Стасенко, - відповів Василь.
Христина ніжно провела рукою по фотографії, потім подивилась на Василька, встала, похитнувшись, та мовчки вийшла з хати.
Сашко вже був добряче на підпитку. Дружина весь час смикала його, щоб не пив. Та марно. Хлопці вийшли на двір. Вони стояли на подвір’ї, мовчки палили. Сашко першим почав розмову. Він щось незрозуміле бурмотів, пояснював. Василько обірвав його:
- Не треба, Сашко. Все вже в минулому. Я не хочу згадувати про те.
- А я не можу, - перебив його Сашко. - Тобі легко казати. А я весь час відчуваю себе винним. Та я мало сам не загинув!
- Ти «мало сам не загинув» через дурість свою та нестерпне бажання випити.
- А ти - «святий»! Я тобі гроші привіз, щоб ти зміг поставити собі хороші протези.Ось візьми, - він протягнув пачку грошей Васильку.
На порозі несподівано з’явилася Галина.
- Ти на нас не сердься, Василю. У нас нема більше. Бачиш, ми дитину чекаємо. Квартиру хочемо купити, - втрутилася вона в розмову.
- Мені нічого від вас не треба. Заберіть гроші.
- Та як не треба? Я ж бачу, як ти живеш. Але більше нема! – наче в розпачі вимовив Сашко.
Василя ледь не знудило. Він вже не міг залишатися тут. Все чого він чекав, так це звичайне «дякую». Довго чекав. Думав - за для цього Сашко приїхав. Василь вже давно йому все пробачив. Така мабуть його доля. Нічого не вдієш. Та й не шкодує він ні про що. Як би все повторилося, так само б вчинив.
Василько швиденько поїхав з двору, а Галина з Сашком все ще сперечалися на вулиці. Так моторошно стало йому! Карась слухняно поплівся за Василем. Сашко хотів зупинити його, та Галина не дала…
* * *
Оксана вже не один день хотіла зайти провідати Василька. Вона часто згадувала ту зустріч у школі і випадок біля клубу. Після того випадку щось змінилося в житті Оксани. Наче вперше вона по іншому подивилась на життя. Вона слідкувала за новинами з гарячих точок, збирала в школі допомогу для бійців, писала з дітьми листи у шпиталь пораненим. Навіть організувала плетення маскувальних сіток для бійців. А вдома як завжди : футбол по вихідним, друзі, пиво, регіт ... Оксану все це починало дратувати.
Весь час поки йшла думала, що сказати, чого прийшла? Вже біля хвіртки побачила незнайомих людей у дворі, які про щосьсперечалися. Василя поруч не було.
- Доброго здоров’я ! – ті наче і не чули.
Оксана не почула відповіді. Сашко з Галиною продовжували сваритись . Вона зайшла до хати. Тітка Христина та бабця Тодоска сиділи і мовчки дивилися телевізор.
- Доброго дня! Що сталося? Де Василько?
- Доброго, Оксаночка. То товариш приїхав до Василька… Та щось там у них не склалося… - відповіла Христина.
Оксана вийшла на двір. Галина та Сашко вже сідали в машину та продовжували сваритись. Машина загуркотіла, заторохтіла та й рушила в путь. Оксана пішла шукати Василька. Вже небо посіріло. На землю спустилися сутінки. Оксана знайшла Василя біля річки. Вона побачила два силуети - Василька та вірного собаки. Вони сиділи поруч. Дивилися на темну річку, на сизе небо, на зорі, які одна за одній сходили на небі. Маленький молодий місяць наче посміхався їм. І така тиша була, такий спокій у природі. Тільки цвіркун, наче малий бешкетник, порушував ту тишу: цвірк! цвірк!
Оксана тихенько підійшла ззаду. Ледь торкнулася Василька. Він відразу відчув її тепло, наче чекав на неї. Та він з того часу, як вона поцілувала його, завжди чекав її. Карась відійшов подалі, щоб не заважати розмові, відвернувся.
- Я ніколи не розповідав тобі, про той день, коли «це» сталося, - почав свою сповідь Василько. - Ми з Сашком були дуже близькими товаришами. І в холод, і в голод… всього було багато. Та одного разу, коли ми разом вийшли на чергування, Сашко наче сказився : хочу випити і край! Він знав, де дістати. Та як я не переконував «не йти» – марно. Він побіг. Через деякий час я почув якісь звуки. Сашко не відгукнувся і не повертався. Пройшла година, друга і я зрозумів: він в халепі. Як я міг залишити його там? Я знав, що на нього чекає Галина. І я пішов визволяти. Не міг я його там залишити! І зробив би те саме й зараз. Ці кретини не могли й уявити, що хтось буде ризикувати своїм життя і так зухвало вчинить. Я оглушив двох бойовиків і ми побігли. Та в останню мить, коли залишилось метрів 100 добігти до нашої позиції, автоматна черга мене «догнала». Та Сашко не зупинився. Він побіг далі. Сашко думав, що я загинув.
Я лежав безпорадний. Біль був нестерпний. В ногах – наче свинець залитий під шкіру і відчуття, що вже ангели тебе забирають. То були не ангели. Якби Сашко не сказав побратимам, що я загинув, мене могли врятувати «свої». А так вирішили забрати «тіло» вранці, щоб не «покласти» під обстрілом ще хлопців. Та мене забрали бойовики та пораненогокинули до підвалу. Там я пролежав кілька днів. Вони не встигали ставити запитанняна допиті, як я втрачав свідомість і мене знову кидали до підвалу.
Оксана слухала цю сповідь; сльози рікою текли по щоках від болю та жалю і вона вже не в змозі була спинити свої почуття. А Василько продовжував:
- Дякувати командиру, через тиждень «наші» звільнили цю позицію і мене було врятовано. «Батя» наче відчував , що я живий. Але ноги врятувати не вдалося. Почалася гангрена. Та я не тримаю зла на Сашка. Він же думав, що я загинув тоді…
Оксана розвернула Василька до себе. Вони довго дивилися один на одного.
- Я кохаю тебе, Василю. Я не можу більше жити без тебе, - майже пошепки зі сльозами на очах сказала Оксана.
Василько відчував гаряче тіло Оксани. Вона ніжно доторкнулася губами до обличчя Василька і стала цілувати його очі, лоб, губи. Розстібнула сорочку. Тіло обдало жаром. Оксана зняла сукню. То було тіло Богині! В темному небі серед місяця та зірок силует жіночого тіла вражав! Василь вперше відчув таку насолоду! Вони цілували один одного і поцілунок був нескінченним. Не можна було «напитися» тою близькістю. Ще і ще… Запах її тіла, руки, які ніжно обіймали, і нескінченні гарячі поцілунки доводили до сказу. Василь втратив голову. Два тіла злились в одне ціле. Вони насолоджувались коханням один з одним; потонули в лавині почуттів і здавалося, що божевілля зовсім близько. Це була неземна насолода! Якщо є на землі рай, то це саме він…
Тепер сльози насолоди текли по щоках Оксани. Мабуть вперше вона відчула таких емоцій і такої сили оргазм! Василь ніжно цілував її губи та гладив її волосся, груди. Ніжно-ніжно торкався її обличчя і пригортав до себе в довгому поцілунку. Він відчував те саме. Такі самі сльози насолоди текли і в нього.
Карась весь час сидів спиною до коханців та, прижмурив очі, робив вигляд , що нічого не чує і не бачить.
Вони лежали на траві, обійнявши один одного, та дивились у бездонне небо на зорі, на молодий місяць. Вони дивилися у нескінченність буття. Вони були щасливі!
Вже біля хати вони попрощалися і Оксана пішла додому. Вона йшла по вулиці, а ноги не йшли. Оксана хотіла залишитися тут назавжди. Та треба було повертатися додому…
* * *
Вже з порога Оксана відчула запах цигарок та пива. Йшов футбол. Троє товаришів голосно кричали , коли хтось забивав гол; реготіли, лаялись , пили пиво та виходили палити на подвір’я.
- Оксаночко, ну чого так довго? Казала на часок до сусідки зайдеш. А сама! – наче дитина розмовляв Микола з Оксаною.
Він протягнув мокрі губи для поцілунку. ЇЇ ледь не знудило. Вона зайшла до хати, де смерділо шкарпетками, пивом та спітнілими чоловічими тілами. Насилу дочекалася,доки скінчиться той футбол та порозходяться люди. Провітрила хату, винесла брудний посуд та почала стелити постіль. Вона хотіла швидше лягти спати та щоб її ніхто та ні про що не питав. В голові рвало мозок. Емоції зашкалювали. Тіло ще «пам’ятало» дотики рук Василька та пульсувало від переповнення почуттів. Боже! Вона ЗАКОХАЛАСЬ! Тільки зараз вона чітко зрозуміла, що більше не любить чоловіка. А може взагалі ніколи не любила? Наче б то, коли виходила заміж – кохала. А що вона взагалі знала про кохання? Зустрічались, проводжав, ревнував, запропонував заміж, одружилися, стали жити… Та так багато сімей живуть собі та й все. А таких почуттів, як зараз відчула – ніколи не було! Такого бажання і такої насолоди!
Оксана прокинулась уранці. Приготувала сніданок. Треба збиратись на роботу скоріше, щоб не бачитись з Миколою. Не те ,щоб вона відчувала провину перед чоловіком. То інше. Так не хотілося розплескати ті спогади про Василька, так хотілося їх зберегти ще надовго. Вона розуміла, що як раніше вона вже жити не зможе. Вона не зможе більше кохатися с Миколою; готувати кожного дня йому сніданок, зустрічати друзів, дивитися футбол і робити вигляд, що нічого не сталося. А ще… і найголовніше - вона його більше не кохає…
Якось швидко пролетіла неділя. Часу забігти до Василя зовсім не було. Телефонувати йому безглуздо! Що спитати? Або що сказати? Хіба тут потрібні слова? Тут потрібні очі! Очі, в яких хочеться потонути! Вона чекала вихідні. Як хочеться його знову побачити! Як хочеться знову потонути в тих почуттях і відчувати це сильне чоловіче тіло!

10.
Майже неділя пройшла. Оксану Василько не бачив з того часу, як сталося те божевілля! Кожної хвилини він згадував ту ніч, ті зорі, місяць, ті дотики і те тепло там… Василь весь замучився.
Як йому могла спати на думку, що Оксана закохалася в нього? То тільки жіноча жалість! Чого не буває у вирі емоцій? Навіщо він розповідав їй про той випадок? Для чого? На жалість давив? Тьфуу. Він ненавидів себе. Треба викреслити ті спогади! В неї чоловік є, сім’я . Яке кохання? Ну було. Та мало чого в житті не буває. Той що? Треба їй сказати, як прийде, що то була помилка. Він не кохає її. В нього є дівчина - Олена. Мама давно вже сватає. Хороша дівчина. Розумна. Каже , що дітей хоче мати...
Василь майже не спав. Він витріщався у вікно на той «усміхнений» місяць! І злився то на себе , то на Оксану, то на місяць, то Бог його знає, на кого ще! Думки не давали спокою. Настрій був поганий. Вже й ранок. Він виїхав на двір та почав щось пиляти, стукати молотком, свердлити… Раптом зовсім поруч Василько почув жіночий голос:
- Доброго ранку, Василю! – дзвінко поздоровкалась Олена.
- Доброго! – буркнув без настрою Василь.
Олена без запрошення зайшла у двір. На порозі хати з’явилася Христина.
- Заходь, Оленочка. Ми снідати зараз будемо. Вже млинці напекла, варення твоє відкрила. Допомагай накривати на стіл.
Олена в яскравому ситцевому платті, розпущеним русявим волоссям та з усмішкою на вустах прослизнула повз Василька. Вона вправно почала допомагати Христині: стіл витирає, тарілки розставляє, хліб ріже… Христина з усмішкою на устах слідкує за Оленою та крадькома подивляється на Василя. Тодоска вийшла на подвір’я , сіла біля столу та дивиться собі на світ Божий…
- Василько, мий руки, сідай до столу! - сказала Христина.
Василь сів до столу. Олена сіла поруч, почала накладати млинці, наливати чай. Вона зиркала на Василя та не переставала «щебетати». Христина непомітно під столом стукнула Олену по нозі .
- Така погода чудова. Чого сидіти тут у дворі? Шли би до річки прогулялися. Візьміть з собою пиріжки, водички попити. Ти - порибалиш, Олена -покупається та позагорає, - Христина непомітно знову стукнула Олену під столом.
- А справді, Василю, поїхали прогуляємось! - зиркнула своїми зеленими очима Олена.
Тільки зараз Василь несподівано для себе побачив , що у Олени зелені очі. Русяве волосся колихав м’який вітерець і Василь вперше уважно розгледів її обличчя : тонка шия, бархатна біла шкіра, пухкі вологі багряні губи і спокусливий погляд. «От «чортеня»!» – подумав Василь. Та ну його в дупу! Геть всі страждання! Кому потрібна та любов? Вона заміжня жінка.
Христина швидко зібрала дітям поїсти; Василь взяв вудки і вони поїхали до річки. Сонце стояло високо. Було спекотно. Олена зняла сукню і Василь побачив струнку фігуру дівчини с тонкою талією та високими ногами. Олена бачила, як Василь подивився на неї. Поки він рибалив, Олена купалась. Василь інколи подивлявся у бік дівчина, а вона з насолодою продовжувала плескатися у річці та стежити за ним. Ось нарешті дівчина вийшла з води. «Афродіта» - подумав про себе Василь. Вона підійшла до Василя. Тіло було засмаглим і каплі води, наче ранішня роса на квітці, застигли на тілі, а потім швиденько стікали собі по тілу.
- Відвернись. Переодягнусь, - скомандувала Олена.
Василь відвернувся. Вона зняла мокрий купальник и вдягнула плаття. Мокре тіло віддало вологу сукні і прилипло до голого тіла. Несподівано вона нахилилася над Васильком і … поцілувала його в губи. Так легко і просто! Вологе оголене тіло, яке просвічувалось крізь сукню, збуджувало. Вона зняла футболку з Василя і почала цілувати його. Тонкі пальці ніжно шкрябали по спині хлопця і це збуджувало ще більше. Він сам не зрозумів, як все сталося. Несподівано, наче сніговий ком, нахлинуло збудження – швидке, нестримне, гаряче.Згадав Оксану і ту неймовірну насолоду! Відчуття, коли ти наче летиш і спинитись вже не в сила
Може мати права ? Пора сім’ю тадітей заводити. Вона не може дочекатися онуків. Казала, що Олена теж дітей хоче … Оксана – заміжня жінка! І навіщо їй каліка? Він нічого не зможе їй дати. Та і не кохає вона його. То була хвилина слабкості. То була лише жалість ! І нічого більшого! І не треба себе обманювати.
Щаслива Олена поверталася разом з Васильком додому. Вона радісно посміхалася, збуджено розмовляла; весь час,наче мимоволі, гладила Василька по рудому волоссю та заглядала в очі своїми зеленими очима !
Василь і Олена заїхали у двір і тут вони побачили Оксану. На якусь мить обоє завмерли. Олена тримала Василька за руку. Обличчя Оксани поступово змінювалось. Олена посміхнулась, поцілувала Василька в губи і голосно сказала:
- Василю, я піду переодягнуся та скоро прийду.
Оксана розгублено дивилась на Василька. Очі потухали. Вона не розуміла, що сталося. Вона дивилася то на Василька, то на Олену, що пішла. Василь перервав це тривалемовчання.
- Оксана, ти пробач мене, - опустивши очі сказав Василько. - Я розумію, що не треба було нам … Я не мав тобі розповідати … Ми піддалися емоціям. Я вдячний тобі…
- Василю, що ти кажеш таке? – Оксана дивилась на Василя і не розуміла, про що він взагалі каже.
- Оксана, я люблю Олену. Ми вирішили одружитися, - завершив розмову вжесиплим голосом Василь.
Оксана була приголомшена. В одну мить все було зруйновано! Все розсипалось вщент! Сльози наповнили очі і Оксана ледь стримала себе, щоб не заплакати. Вона «натягнула» посмішку на обличчя і,посміхнувшись, сказала:
- Я дуже рада за тебе, Василю. Вона чудова дівчина. Я від всього серця бажаю тобі щастя.
Оксана стрімко вийшла з двору. Василь ще довго дивився їй у слід і прощався з нею…

11.

Оксана розбита та принижена повернулася додому. Тільки зараз вона дала волю емоціям. Яким крихким та коротким було її кохання! Тільки-тільки вона усвідомила, що кохає, що вона щаслива – і раптом все зруйновано! Вона ридала і згадувала ті щасливі хвилини з Васильком, яких більше вже не буде ніколи.
І життя з Миколою теж не буде…
Ввечері з роботи прийшов Микола. Вона зустріла його байдуже та рішуче. Оксана вже все вирішила.
- Микола, я йду від тебе.
Микола ледь не поперхнувся за столом.
- В якому сенсі?
- В самому прямому, - рішуче сказала Оксана
- Ти що з глузду з’їхала? Що сталося?
- Я не кохаю тебе, - наче відрізала сказала Оксана.
- Оксаночка, не кажи дурниць…
Та Оксана вже не чула Миколу. Вона пішла збирати речі.
* * *
Оксана жила у матері. Василько і Олена готувалися до весілля. Вже і сватів заслали. Щаслива Олена приміряла весільну сукню. Стара Тодоска дивилася на Василька та не бачила в його очах радості. Вона згадувала себе молодою. Пам’ять ще не стерла спогадищасливого кохання зі Степаном. Навіть злидні післявоєнного життя були не в змозізавадити їх коханню.
Василько задумливо сидів на дворі та дивився, як у безхмарному блакитному небі літали маленькі пташки. Вони тоненько свистіли і ганялися один за одним…
Така краса була навколо – часами можна було дивитися десь у далечінь. Красиве село було – Ракитне!
Тодоска підійшла до хлопця:
- Що, синку, замислився? – лагідно запитала Тодоска онука.
- Так… Про все…
Він якось дивно подивився на Тодоску та несподівано запитав:
- А ти кохала діда Степана?
На обличчі Тодоски з’явилася легка усмішка.
- Якби не він, то мабуть марной життя прожила…Кожна мить зі Степаном - була щастям! Життя без кохання, синку, то мука.
Тодоска уважно подивилася на Василька і додала:
- Оксану вчора бачила. Привіт тобі переказувала.
- Дякую, - сухо відповів Василько.
- Вона вагітна.
Наче грім з ясного небі прозвучала ця звістка.
Тодоска побачила, як Василько змінився в обличчі.
- На то вона й заміжня жінка, - сиплим голосом відповів Василько.
- Вона пішла від чоловіка. У матері живе…Що то за життя без кохання?Тільки люди, які хоч раз у житті відчули його – зрозуміють…
- А що воно таке «кохання»? – наче дитина запитав Василько.
Тодоска помовчала хвилину, наче збиралася з думками, та просто відповіла:
- Коли ні дихати, ні їсти, а ні жити не можеш. А в середині тебе весь час гріє сонце…
На Василька нахлинули спогади. Він вже не чув бабцю. Боже! Як же він скучив за нею!Так і просидів до вечора в думках…

Е пілог
Тодоска сиділа на дворі, грілася на вечірньому сонці, яке вже сідало. Як же вона любить це небо, це сонце! Старий Карась,прижмурив очі, сидів поруч та вдихав запах осені.Христина поралась по дому, Оксана накривала у дворі на стіл. Василько тільки-но з роботи повернувся. Жнива. Хлопець із задоволенням вмивався біля колодязя, весь час поглядаючи на дружину. Оксана винесла з хати рушник, протягнула Василю. Чоловік затримав на хвильку її руки, притягнув до себе, поцілував.
– Я кохаю тебе,- зашепотів він Оксані.
Його серце калаталося від збудження. Василько ніжно погладив її по вжепомітному животику.
- Якщо буде дівчинка, як ми назвемо її,Василю? - ніжно запитала Оксана.
- Іванка. Якщо хлопчик – Андрієм, - не вагаючись відповів чоловік. - Ти згодна?
Оксана погладила Василя по рудому густому волоссю, заглянула у очі та весело кивнула в знак згоди. Вони дивилися один на одного і здавалося , що щасливіших людей нема на Землі.
Тодоска дивилась на подружжя та раділа за онука. Вона згадувала себе. Вони такі ж були щасливі зі Степаном! Не має більшого щастя на Землі ніж взаємне кохання! Вже сонце сідало. Які ж неймовірні були заходи сонця в Ракитному! Сонце непомітно котиться за небокрай, стає розпечено-червоним та крадькома ховається десь. А місяць, наче той пастух, посміхається та вжелічить зірки на небі: ось одна, друга, третя …
Тодоска сиділа на дворі та вдивлялася у вечірнє небо, наче хотіла назавжди запам’ятати цю земну красу . Цвіркун як завжди ніжно співав своє : Цвір, цвір, цвір…
ЇЇ серце наповнювалось радістю, що все тепер буде добре. Головне, щоб війни не було!
«От тепер і померти можна». Тодоска піднялася на ноги, останній раз подивилась,як сонце «сідає» та тихенько поплелася до хати…
18.12.2016.- 24.10.2019.




Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Повесть
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 63
Опубликовано: 25.03.2020 в 00:38







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1