Залізні ґудзики (казка)


Був собі солдат. Так-так, звичайнісінький, нічим не примітний, неймовірно хоробрий та відчайдушно сміливий, як йому й належить, солдат. У солдата були: гостра, завжди відточена шабля, довга рушниця, високий ківер і бездоганно чистий, з двома рядами блискучих металевих ґудзиків мундир. Звичайно, на додаток у солдата було багато чого ще з примітно гідного до згадки: і чорні, як смола, вуса, і люлька, і скрипучі, високі до колін чоботи, і шкіряний ранець, і чепуристі, приємно червоного кольору, солдатські шлейки, - одним словом, все те, що належить мати бравому солдатові. І жив солдат, не знаючи біди - казанок його на обід завжди був повний паруючої каші, оксамитова киса завжди була набита міцним, добірно запашним тютюном, в кишенях же його бездоганно чистого мундира завжди водилася дрібна грошва міддю, а іноді навіть що й дзвінких срібляків. Що й казати: живи - не тужи, веселися од душі. Але, не дивлячись на те, що все у солдата було, він мав ще одну заповітну мрію: йому неймовірно як набридло кожен день до блиску чистити старі залізні ґудзики свого мундира й тому він дуже хотів би мати замість залізних - два ряди яскраво мідних, ще краще світло срібних і вже зовсім нездійсненне - два ряди нових, завжди блискучих, великих золотих ґудзиків.


Часто-густо нашого служивого ставили на чати біля королівського палацу. Чи літнє сонце припікало тоді високий ківер солдата, чи дув пронизливо холодний осінній вітер, чи лапатий сніг засипав нашого вартового, - він стійко переносив усі тяготи, бадьоро покручуючи чорні вуса та вище піднімаючи гладко виголене підборіддя (так солдат діяв, якщо поруч проходив хтось важливий із особливо важливого начальницького кола, зазвичай же, за перших ознак негоди, солдат ховався в охоронну будку). Але коли у високому вікні палацу з′являлося миленьке, біленьке (біліше від молока) личко тамтешньої принцеси, коли на собі солдат ловив випадковий погляд її чудесних, люб’язно ґречних оченят, коли він бачив принцесу, схожу на безневинне янголятко, що гуляла дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового саду, солдат чомусь густо червонів, опускав грізні свої брови та, незбагненно чимось збентежений, наче прикутий до одного місця, не поспішав вже настільки швидко ховатися в затишній, пофарбованій у білі й чорні смужки охоронній будці вартового.


Одного вечора в палаці був бал. Багатше та чудовіше того балу годі собі що-небудь і уявити. Високі вікна світилися сяйвом тисяч свічок, із просторо відкритих дверей палацової зали на вулицю лунала найпрекрасніша музика, дивовижно оздоблені карети, одна за одною, безперервним потоком під′їжджали до палацу, статечні швейцари в яскраво батистових лівреях шанобливо відкривали дверцята, галантні кавалери та зі смаком виряджені дами у високих перуках витончено, з церемоніальною гідністю входили до двірцевих покоїв... Солдат же стояв на посту, бадьоро підкручуючи синяво-чорні свої вуса та щоразу молодцювато беручи на караул проїжджаючим генералам і принцам.


Аж ось, після того як всі запрошені дами, принци, кронпринци, генерали та вишукані кавалери вже щосили веселилися в палацових покоях, до солдата підійшла зігнута в дугу, зі засмальцьованою торбиною за спиною, горбата стара. То була відьма. У неї було довге-предовге, розпущене сиве волосся в реп’яхах і ковтунах, яке волочилися по самій землі, та злії-презлії, червоні гнійні очі. Їй дуже хотілося з якоїсь своєї, невідомої відьомської потреби попасти на бал.
- Пропусти мене, жовніре, - сиплим, низьким голосом попросила старушенція.
- Що ти там будеш робити, стара? Подивися, тут зібралися найважливіші люди королівства, чи тобі водити з ними дружбу? - глузливо поглядаючи на брудне, постаріле лахміття старої, зауважив солдат.
- Я лишень хочу, - вкрадливо прошипіла відьма, - зробити принцесі подарунок.
- Відьом не дозволено пускати, - простакувато посміхнувшись, відповів солдат (він зовсім і не знав, що перед ним відьма - зазвичай солдат знічев′я любив почесати язика).
- Ти здогадливий, солдатику, - криво посміхнулася чаклунка, - добре, я віддячуся тобі: я виконаю твоє найзаповітніше бажання, будеш ти мати два ряди червоних мідних ґудзиків; швидше ж пропусти мене.
- Лихо не біда, - подумав солдат, - яка шкода від старої?
Крім того, думка про мідні ґудзики дуже сподобалася солдату - і він пропустив відьму до палацу.
На наступний ранок солдат із задоволенням побачив на своєму мундирові акуратно пришитими два ряди червоних мідних ґудзиків. У палаці ж нічого не змінилося - тільки улюблена троянда принцеси почала блякнути та в′янути.


І знов у палаці давали бал. Увечері знову до палацу з′їжджалися пишно оздоблені карети, далеко й урочисто звучала прекрасна музика, галантні кавалери, зі смаком виряджені дами у високих перуках і шитих золотом сукнях, принци та генерали неквапливо та з гідністю проходили до палацової зали, бал гримів і яскраво блищав світлом тисяч ліхтарів, канделябрів і свічників. Солдатові знову довелося стояти на посту. Та знов, після того як усі гості зібралися, до солдата підійшла відьма з проханням пропустити її до палацу (треба б, однак, зауважити, що горб у відьми став тепер набагато менш помітний, зморшки на її потворно старечому обличчі дивним чином розгладилися та й взагалі старушенція виглядала набагато молодшою аніж раніше). За те, що чатовий пропустить її, відьма обіцяла перетворити мідні ґудзики солдатського мундира в привабливі ґудзики срібно непідробного зразка. Недовго думаючи, солдат погодився.
Після того нічого не змінилося в палаці, лише улюблений солодкоголосий соловейко принцеси, що розважав її в палацовому садку своїми чудесно заворожливими розливами, захрип і не міг уже вранці, як раніше, розбудити принцесу від легкої млості дрімоти та досвітнього сновидіння. На мундирі ж недбайливого солдата красувалися два ряди новеньких срібних ґудзиків.


Бал тривав і на третій день. На вулицю вдалечінь лунала чудно печальна музика вальсу, гуркочучи по бруківці, до палацу безупинно під′їжджали чудесно оздоблені карети, багато вбрана череда принців, генералів, дам і кавалерів із неспішною гідністю реверансу та поклону входила до палацових покоїв, вечірнє небо безперервно опромінювалося яскравими спалахами різнокольорових феєрверків, бал кипів і кружляв, завмирав і пожвавлювався з новою силою...
І знов наш солдат стояв на посту. І знову до нього прийшла відьма зі старим проханням, тільки тепер вона обіцяла замінити оригінально срібні ґудзики мундира на два ряди неперевершено блискучих, великих золотих ґудзиків (на диво, відьма виглядала набагато молодшою та горб на її спині зник безслідно). І цього разу, спокусившись обіцяним, солдат пропустив чаклунку.


Наступного ранку на мундирі солдата красувалися два ряди міцно пришитих, великих золотих ґудзиків. У палаці ж піднявся неабиякий переполох: незбагненним чином принцеса закинула шийку, заклала ручки за спинку та... та й перетворилася... перетворилася в гарненьку, біленьку (білішу від молока), нещасну качечку. На шиї качечки-принцеси красувалося її діамантове кольє, на качиній голівці - маленька золота корона. Але потрібно погодитися, качечка дуже відрізнялася від колишньої, схожої на ангелятко, принцеси. Окрім того, неначе від горя, качечка-принцеса втратила дар голосу, навіть тихе качине кря від неї не можна було почути. Цілими днями сумна качечка самотньо блукала дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового садку. Вечорами у палаці вже не гриміли бали - всі принци, галантні кавалери, зі смаком виряджені дами у високих перуках та й неквапливі, поважно статечні генерали перестали навідуватися в гості до принцеси, всі відвернулися та забули за неї.
Та й чого тільки не перепробували двірцеві знахарі в гострих ковпаках, королівські лікарі в широкополих мантіях та всюдисущі аптекарі в черепашачих окулярах задля лікування нещасної принцеси. Нарешті знахарі, лікарі, та й аптекарі, зі знанням справи пошепки порадившись між собою, склали руки та й прийшли до висновку, що принцеса страждає від незнаної недуги, якою до того ще ніхто не хворів, і що, на їх превеликий жаль, ім′я цієї недуги науці поки що невідомо (це був наймудріший, безцінний і необхідно важливий висновок, який вони взагалі могли тільки зробити в ім′я навдивовижу хваленої ними лікарській науки та для лікування нещасної качечки-принцеси).
Ніхто не здогадався про причини нещастя, що трапилося з принцесою; сумна ж качечка й далі самотньо блукала дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового саду. І ось одного разу, коли солдат, виблискуючи великими золотими ґудзиками, стояв на варті біля чорно-білої своєї будки, до нього наблизилася принцеса-качечка: "У всьому винна відьма, тільки ти можеш мене врятувати," - промовила качечка й тихо попленталась геть.


Що робити та як допомогти? Солдат щільніше набив тютюном свою оксамитову кису, відточив ще раз і без того гостру свою шаблю, натягнув ківер та й пішов шукати чаклунку. Хутко чи поволі - але обійшов солдат майже все королівство, а старої так і не знайшов. І лише на краю тамтешнього королівства залишався ще глухий і занедбаний, старий дрімучий ліс (про нього ходила недобра слава й туди давно ніхто не навідувався). Якраз під вечір дістався солдат до цього лісу. Вже сутеніло, але солдатові не хотілося відкладати справи до білого снігу та й вирішив він негайно йти ледь помітною стежкою геть до хащової глушини. І чим далі йшов солдат, тим ліс ставав темнішим і темнішим, тим густіше вікові дерева суцільною стіною обступали стежку, тим міцніше гілки цих дерев, ніби чіпкі кігті жахливих, вирослих з землі зелених потвор, чіплялися за бездоганно чистий, з двома рядами великих золотих ґудзиків мундир солдата, заважаючи йому рухатися вперед. У нетрях не роздавалося ані звуку - птахи не залітали в таку глушину, навіть крик пугача, любителя нежиті, не було чутко тут, навіть звук власних кроків не чув солдат. Стежинка майже зникла перед ним…
Вихопив тоді неймовірно хоробрий солдат гостру свою шаблю - дерева разом розступилися, й солдат вийшов на відкрите місце. Однак місця більш мерзенного та гидкого важко собі й уявити: скрізь, куди не гляне око, стояла смердюча болотна твань, всередині якої щось глухо клекотіло та й булькало. Сизий туман огортав пустище; всюди були порослі мохом купини, серед яких визирали похилені в різні боки старі, почорнілі хрести. На хрестах ворухливими гронами висіли огидні кажани, під декотрими ж з цих хрестів, бурчачи й бридко лаючись між собою за обгризену кістку, бовталися в болотній рідоті злісні, червоногубі карлики. У самому кінці дикого пустища виднілася заросла кропивою, складена з жаб і вужів хатина чаклунки - верх цієї халупи прикрашав кінський череп, на черепі, поважно озираючи околицю, сидів чорний півень. Вузенька, викладена кістками та їжачими голками доріжка вела через болото прямо до хатини. Під кущами, що росли уздовж доріжки, шипіли та звивалися повзучим, рухливим клубком слизькі, з білими черевцями гадюки.
Але солдат лишень підкрутив свого чорного вуса та безбоязно, незважаючи на звивання шиплячих гадюк і злісний лемент розтривожених карликів, попрямував до оселі чаклунки.
Відьма вже чекала на солдата:
- Здрастуй, служивий, - підступно посміхнулася вона. Втім, її було важко впізнати (чаклунка перетворилася на зовсім молоду відьму - горба за спиною не було видно, довге волосся потемніло, зморшки ж на її обличчі геть розгладилися). І лише очі (злії-презлії, червоні очі) викривали знайому вже солдатові мерзотну відьму.
- Ти прийшов клопотати за принцесу? Що ж, іди за мною.
Чаклунка увійшла до свого бридкого житла, на порозі якого (величезній, трьохсотрічній черепасі) лежала біленька, зовсім як у принцеси-качечки, пір′їнка.
- Чого боятися? рушниця заряджена, шабля відточена, - простакуватий і хоробрий наш солдат лише підкрутив свого чорного вуса та й безбоязно пішов услід за відьмою.
Вся хатина дихала та й ходила ходором. Жаби й вужі перепліталися, тісніше стискалися та й злякано витріщалися на чаклунку. Усередині все було в пилюці та павутинні. У печі яскраво палахкотів вогонь але ні жару, ні диму від нього не було зовсім; усюди на стінах висіли жмутики сушених чаклунських трав. Відьма дістала з печі киплячий казанок, голосно вимовила якесь заклинання та раптом бризнула чаклунським варивом прямо на солдата...


Все померкло, закрутилося, закружляло... і... і тут солдат прокинувся маленьким, мізерно малим, менше мізинця, мишеням. На голові красувався солдатський ківер, одягнене мишеня було в добрий за розміром, бездоганно чистий, з двома рядами блискучих золотих ґудзиків мундир, на боці висіла гостро відточена шабелька, на плечі рушниця (якби ви побачили цю рушницю, ви б напевно подумали, що це крихітна дитяча іграшка, насправді ж це була справжня, так-так, справжня-справжнісінька рушниця, тільки дуже маленька, як раз для мишеняти, солдата-мишеняти).
Солдат із подивом озирнувся навколо - все тепер стало приголомшливо величезним і ще більше лякливо жахливим. Круглі, масивні стовпи табуретних ніжок піднімалися догори та завершувалися величезною, навислою, в глибоких тріщинах плитою - дерев′яним сидінням. Ніжки столу були ще товщі та неслися догори ще на більшу висоту. Піч тепер виглядала неприступною, стрімкою скелею, всередині якої вирувало, ревло та билося невидиме мишеняти, і від того ще більш страшне, полум′я. Тисячі витріщених очей переплетених та здавлених гігантських жаб і вужів із жахливим переляком дивилися на солдата-мишеня та страхітливо величезну, огидну та погрозливу чаклунку.
Чаклунка гримкотливим, оглушливо розкотистим (так, принаймні, здавалося нашому солдатові) голосом одразу покликала когось до себе:
- Киць-киць, буде тобі спожиток!
І тут, нізвідкіля, з′явився страшний рудий кіт. Одначе солдату кіт тепер і зовсім здавався завбільшки зі слона - його величезні, палаючі вогнем, злії-презлії очі хижо звузились і з жадібним інтересом дивилися на мишеня. Кіт, красуючись перед відьмою силою та спритністю, зухвало вигнувся та... стрибнув на солдата.


Але, навіть ставши маленьким, мізерно маленьким, менше мізинчика мишеням, наш солдат залишався непохитно хоробрим і відчайдушно сміливим, як і годиться самому звичайному та нічим не примітному солдатові. Солдат-мишеня вихопив свою гостро відточену шабельку, махнув нею раз, махнув другий - і відтяв котові пружні й тверді, як сталеві прути, вуса. Опісля мишеня скинуло з плеча свою дуже маленьку, майже як іграшкову, але, тим не менш, справжнісіньку рушницю, звів, приклав до плеча... спалахнув кременевий замок, пролунав грім пострілу... і коли розвіявся дим, стало видко, як здоровенний рудий кіт, дурнувато нявкаючи й жалюгідно припадаючи на підстрілену лапу, злякано забрався геть...


Пролунав дружний крик піднесеного захвату та завзято щиросердного захоплення, пролунали нестямні оплески та схвальні вигуки віншувальних здравиць, - це тамтешні мишки, які спостерігали зі своїх нірок у глиняній долівці за результатом поєдинку, тріумфували переможно радісний фінал нерівного двобою.
Герой, небачений в анналах мишачих історій герой, нечувано високославне мишеня-герой, на їхніх очах, просто тут і зараз, вписав своє ім′я в сумно порожній до цього часу літописний рядок мишачої доблесті та слави. Втім, увесь мишачий народ, перейнявшись почуванням співчутливої поваги, почав кликати мишеня-воїна до себе в підземне мишаче царство, до своїх нірок та підземель; і недаремно - розгнівана чаклунка вже шукала віника, щоб одним ударом прибити безстрашного нашого сміливця.


Солдат зрозумів, що воювати з віником, схожим на широченне крило вітряка, а тим більше з чаклункою-велеткою йому, солдатові-мишеняті, дещо не з руки та швиденько, гримлячи своєю гостро відточеною шабелькою та начищеною рушницею, прошмигнув у найближчу нірку. Тут він був негайно представлений його величності мишачому королю, її величності мишачій королеві, численному їх дворові: дамам і кавалерам, чиновникам і радникам, писарям і канцеляристам, королівській мишачій гвардії, елітному загону королівської кінноти (в якості рисистих коників у мишачому воїнстві використовувалися надзвичайно слухняні, в міру вгодовані та добре доглянуті щурики), а також усьому, незліченному й радісно жвавому, мишачому народові. Наш герой, оточений радісною мишачою братією всіх звань, верств і статків, як і годиться непохитно хороброму та відчайдушно сміливому солдатові, скромно вислуховуючи непомірні похвали на адресу безсумнівно гідної своєї персони, лишень покручував чорного вуса та пихкав трубкою, туго набитою міцним, добірно запашним тютюном.
Нечувано самовідданий подвиг його було належним чином офіційно підтверджено та оцінено як слід: мишеня було обласкавлене увагою королівської прихильності та представлене до найвищої нагороди королівства - сирного ордена, виготовленому зі справжнісінької, зеленої скоринки запліснявілого мармурового сиру (взагалі, це тільки в людей прийнято нагороджувати марним шматочком брязкучого заліза - сирний орден можна було тут же та й без зайвого зволікання з′їсти без останку). Канцлер королівства, старий, заслужено товстий, з відкушеним шматком хвоста канцлер, прочитав заздалегідь заготовлену урочисту промову. Канцлер справив враження надзвичайної премудрості, по-перше, тому що на коротенькому носі канцлера красувалися круглі окуляри, по-друге ж, тому що також, із неповторною глибокодумністю провидця, він вказав, що безсумнівно найголовнішим проявом героїзму мишеняти-солдата є його два ряди блискучих золотих ґудзиків (втім, що саме мав на увазі шановний, високоповажний канцлер тепер вже й важко розібрати).
Крім того, мишеняти був запропонований генеральський чин, звання почесного громадянина, пост командира мишачої королівської гвардії, а також довічний пенсіон (королівська канцелярія брала на себе це почесне зобов′язання, щодня мишеняти належало: чотири зелені горошинки, половина розколотого волоського горіха, дві великі варені квасолини та один шматочок ковбасних обрізків). Але солдат, звичайно ж, відмовився від генеральського чину та командирського звання - адже він був всього лише звичайнісінький і нічим не примітний, неймовірно хоробрий та відчайдушно сміливий солдат, мишеня-солдат.


Відмова мишеняти-солдата від чинів, звань і титулів зовсім не образила його величність мишачого короля (володаря підземного та наземного мишачих царств, всемогутнього государя й розпорядника всіх знаних і незнаних ходів, переходів і потаємно затишних нірок), нітрохи не образила її величність мишачу королеву (делікатно витончену цінувальницю та покровительку всіх знаних і незнаних хлібних скоринок, предивно чудесних сирних головок і чудно наймальовничіших ковбасних обрізків), нікого не образила з численного й постійно зростаючого їх двору, - та й взагалі нікого з блаженно радісного та жваво метушливого мишачого народу.
Навпаки, всі мишки побачили в тому знак надзвичайно привабливого мишачого благородства та істинно лицарської чесноти. Всі незаміжні мишки-дівчата та (повідомлю вам під найсуворішим, превеликим секретом), та навіть деякі з заміжніх мишок-матрон були безоглядно закохані в наше саме звичайне мишеня-солдата, звістка ж про те, що наш герой не має подружки, змусила всіх мишок-дівчат, та й багатьох із заміжніх мишок-матрон, скоріше причепуритися, надівши свої найкрасивіші сукні, фартушки та чепчики, і прихорошитися, пов′язавши на хвостики бантики всіх можливих форм і забарвлень.


Втім, солдат із вдячністю прийняв звання почесного громадянина благословенно найпрекраснішого мишачого королівства. Це звання надавало йому доступ до всіх секретно потаємних архівів, комірок і сховищ королівського казначейства. Наше мишеня, окрім того, що воно було звичайнісіньким та й нічим не примітним, окрім того, що воно було відважно хоробрим та й відчайдушно сміливим мишеням, воно, як йому й належить, було ще кмітливим і спритним солдатом. Мишеня попросило відвести його до схованки речей, харчів, та непотрібних дурничок, відважно винесених підданими його величності мишачого короля з хатини лукавої та пронозливо підступної чаклунки. Солдат небезпідставно розсудив: можливо, щось і знайдеться необхідно цінне серед купи відьминого мотлоху.
Молоденькі, шустрі мишки-дівчата, виряджені в найяскравіші платтячка, фартушки та чепчики, з радісною готовністю взялися негайно показати йому заповітну комірчину. Взагалі ж, усі мишки мали доступ до всіх комірок і сховищ королівського казначейства, тому що всі вони благополучно, зі щирою гордістю носили звання почесних громадян благословенно найпрекраснішого мишачого королівства.


Однак у сховищі не було нічого особливо цінного й примітно чудового: все, що можна було з′їсти або ж із ґвалтом веселої метушні погризти - невгамовно допитливою мишачою ватагою було давним-давно з’їжджене або згризене вщент. Залишився сущий дріб′язок: недавній, вдало викрадений черевик без підошви, шматочок сальної свічки та неабияк сточений листочок якоїсь премудро важливої та таємниче незрозумілої чаклунської книги.


Солдат, мало того що він був неймовірно хоробрим і нерозважливо сміливим солдатом, крім усього іншого, наш солдат напам′ять знав абетку, міг по буквах складати слова, а також читати їх і навіть читати такі слова, які можуть бути прописані в таємничо мудрованих чаклунських книгах. Чим наш хоробрий солдат зайнявся відразу ж. І, о диво! на листочку було написано, як позбавити від чаклунських чар качечку-білошийку та солдата-мишеня.
Невелика премудрість: потрібно було лишень натерти до сліпучого блиску на солдатському мундирі золоті ґудзики (причому для принцеси, зачарованої в качечку, натирати треба було біленькою пір′їнкою, яка лежала на трьохсотрічній черепасі - порозі відьминого житла, якщо ж від чаклунства хотіли позбавити солдата-мишеня, натирати слід жмутом відьомського волосся), згодом потрібно було зрізати всі ґудзики ряд за рядом (замість золотих повинні були з′явитися світло срібні, на місці зрізаних срібних - червоно мідні), і тільки тоді, коли зріжуть останній вогненно мідний ґудзик, необхідно було вимовити слова магічного замовляння. Тут же було прописано й саме замовляння. Згризена сторінка, вельми постраждала від цікавості невгамовної мишачої публіки, закінчувалася словами "якщо ж", проте дізнатися, що означало це "якщо ж" і що було, власне, написане за ним, солдат вже не міг.
Мишеня-солдат поділився зі спритними мишками, що йому необхідні пір′їнка та жмут відьомського волосся. Мишки тут же взялися допомогти, й незабаром у нашого солдата був надійно вірний засіб від поганських чар проклятущої чаклунки.


Солдат подався назад до палацу, туди, де сумна качечка самотньо блукала дивовижними алеями й заплутаними стежинками палацового саду та захриплий соловей безмовно сумував за нещасно засохлою своєю трояндою. Солдату не довелося знов пробиратися через смердюче гниловоддя, повз огидних карликів і клубок рухливо слизьких, із білими черевцями гадюк, по стежці, викладеній їжачими голками. Мишаче царство виявилося вельми великим королівством, мишки переважно жили в його підземній частині, яка становила собою незліченну кількість нірок, ходів і переходів, на поверхню же (наземну частину королівства) безстрашне мишаче товариство лишень здійснювало відважно обережні набіги. Та оскільки підземні ходи тяглися аж до палацу принцеси, мишачий король взявся доправити туди солдата в найкоротший термін.


Солдату-мишеняті негайно загнуздали рисистого та жвавого рябого щурика. У щурики були білі лапки, хвостик із акуратно підстриженою білої щіточкою на кінці, дуже зручне шкіряне сідельце та великі, з довжелезними віями, добрі очі. Забачивши солдата, щурик почав радісно гарцювати, наче закликаючи його: "Давай-но, помчимося!" Не довго роздумуючи, солдат почтиво розпрощався з його величністю мишачим королем, її величністю мишачою королевою, численним та успішно зростаючим їх двором, а також добрим і привітним мишачим народом, віддав честь струнко вишикуваній мишачій королівській гвардії та й, не вагаючись, дав шпори застояному щурикові. Жвавим галопом вони помчали по довгих галереях підземних переходів; гнилля, завчасно прикріплене підданими його королівської величності, висвітлювало склепіння безмовно таємничих тунелів і вказувало безпомилково вірний і єдино надійний шлях...


І ось нарешті мишеня опинилося в саду принцеси, у зів′ялої троянди, над якою тужив безголосий соловейко. Солдат подякував рябому щурикові, пригостив шматочком ковбасного обрізка та й відпустив його назад. Нещасна біленька качечка-принцеса безмовно підійшла до мишеняти, витягнула біленьку, тоненьку шийку та й з сумом глянула йому в маленькі мишачі очі...
Але наше мишеня знало, що у нього тепер є єдино вірний та надійний засіб від поганських чар невгамовної чаклунки. Ось тільки таке... чим натирати золоті ґудзики мундира?


Проте, окрім того, що наш солдат був неймовірно хоробрим та відчайдушно сміливим, окрім того, що він був тямущо спритним і чудово кмітливим солдатом, - він, як і годиться всякому справжньому солдатові, був ще безмежно чуйним та беззастережно самовідданим солдатом (до того ж, коли на собі він ловив випадковий погляд чудесних, люб’язно ґречних оченят принцеси, він чомусь по-особливому ніяковів та густо червонів).
Через те наш добряк недовго роздумував, чим саме натирати йому золоті ґудзики мундира. Діставши з ранця біле (біліше парного молока) пір′ячко, він почав із веселим завзяттям до променистого блиску натирати обидва ряди золотих ґудзиків на своєму бездоганно чистому, солдатському мундирі. Незабаром всі ґудзики блищали так, як не блищали жодні ґудзики на шитих золотом та перлами небачених камзолах з усіх, коли-небудь тільки складених самим пречудесно чарівним і хитромудро вигадливим чином, казок. Тоді солдат дістав свою гостро відточену шаблю та й з радісним молодецтвом бувалого рубаки почав відсікати остогидлі йому ґудзики чаклунки. Ряд за рядом - замість них з′явилися світло срібні, потім вогняно-червоні мідні та й, нарешті, добре знайомі солдатові, старі залізні ґудзики. Отут-то солдат і вимовив чарівні слова самого надійного й дієво заповітного заклинання.


Щось ляснуло, свиснуло, і качечка, розпрямивши шийку, тут же обернулася колишньою чарівно тендітною принцесою з білим, білішім від молока, личком безневинного янголятка. В саду розцвіла пишним цвітом її улюблена троянда, а соловейко знов завів саму солодку й прекрасно чудесну рапсодію з коли-небудь тільки чутих пісень солов′їного звучання. Принцеса пригорнулася до солдата, обняла його за шию... та й поцілувала... Так-так, мишеня й само не помітило, що знову стало колишнім, самим звичайним і нічим не примітним, неймовірно хоробрим і відчайдушно сміливим, як йому й належить, солдатом. Вся річ у тім, що у неабияк сточеному листочкові з премудро важливої та таємничо незрозумілої чаклунської книги після слів "якщо ж" було написано: "... якщо ж мишеня проявить себе як справжній солдат і пожертвує собою заради порятунку принцеси - тоді чаклунські чари безсилі перед його хоробрістю, і бути йому знову, до кінця його днів - солдатом!"


Яка метушня піднялася в королівському палаці, коли рознеслася чутка про раптове одужання принцеси. Радість не знала межі. Усміхнені покоївки й фрейліни, кухарки й кухарчуки, швачки та садівники, посудомийки та грубники, конюхи та водовози, пажі та гувернантки, старий палацовий священик та його служка - одним словом усі-усі, навіть невдачливі лікарі та аптекарі (які негайно ж були великодушно прощені), всі були щиросердим чином раді та щасливі бачити свою улюблену принцесу в благополучних обставинах розуму й доброго здоров′я. Солдат також був зігрітий загальною увагою вдячного визнання. Люд з палацу взагалі вибухнув радісним захопленням загально натхненної втіхи, коли принцеса зволила відкрито й урочисто оголосити, що вони з солдатом вирішили одружитися, що це вирішено остаточно та й що дату весілля обговорено та визначено наперед. Аж тут соловей ще голосніше та з ще більш витіюватою вишуканістю залився треллю нечувано пречудесного солов′їного звучання, червона ж троянда принцеси зацвіла ще пишніше та яскравіше. Наш солдат, відважно хоробрий та сміливий, як йому й належить, солдат, нагадав було принцесі, що він всього лишень солдат і буде звичайнісіньким та нічим не примітним солдатом до геройського закінчення своїх славно войовничих днів. Ах, як ласкаво посміхнулася тоді червона троянда, голосистий соловейко ж затремтів веселою, переливчастою треллю. Фрейліни й кухарки, покоївки та швачки, грубники та посудомийки, пекарі та конюхи, - одним словом, весь-весь двірцевий люд поспішив із радісною готовністю запевнити солдата, що для них любий та жаданий король - нічим не примітний, відчайдушно хоробрий солдат, хай би він навіть ходив у камзолі з двома рядами звичайних, добірно начищених, старих залізних ґудзиків. Ошелешений солдат витріщився на зворушливо прекрасну принцесу. Несподівано підвівшись навшпиньки, вона спалахнула як квітка та й ще раз поцілувала солдата в неголену його солдатську щоку. Яскравим рум′янцем раптового зніяковіння забарвилася щока скромного нашого вояки. Отож справу було вирішено і двір принцеси почав готуватися до весілля.


О, що це було за весілля! На весілля були запрошені кухарки та покоївки, швачки та фрейліни, грубники та посудомийки, пекарі та конюхи, садівники, водовози, пажі, гувернантки, старий палацовий священик, його служка, лікарі, аптекарі, - одне слово, геть увесь веселий і дружний палацовий люд. Всі ж добірно галантні кавалери та зі смаком виряджені дами, всі принци та кронпринци, всі поважні, достойно поважні генерали марно чекали запрошення, - за них забули й згадувати. Напевне, тому, що у цих іменитих, шляхетних і обізнаних панів навіть посмішка на обличчі, завжди вчасно і доречно, являє знак значущості та й великоможної, гордовитої переваги...
Але на весілля були запрошені добрі та чуйно привітні мишки - його величність мишачий король, її величність мишача королева, численний їх двір, дами та кавалери, чиновники та канцеляристи, радники та писарі, королівська мишача гвардія, а також весь, незліченно радісний і жваво схвильований мишачий народ із безхвостим канцлером на додачу. Мишки урочисто та й виключно точно прибули на весілля в незліченних, чудернацько оздоблених стрічками та бантиками каретах, візках і возиках, запряжених лагідно слухняними, вправними щуриками. Довгу процесію мужньо охороняв елітний загін мишачої королівської кінноти.
О, що це було за весілля! На чарівно живописній галявині дивовижного палацового саду були поставлені широчезні столи для палацового люду, поруч були поставлені вузенькими, довгими стрічками набагато менші столики для втішно радіючої мишачої братії. Люди й мишки бенкетували поруч. Спритні, веселі кухарчуки обносили ряди бенкетуючої публіки незліченною кількістю різноманітно делікатних, вишуканих страв. Промови багатослівних здравиць і привітальних поздоровлень переривалися дружнім громом схвальних оплесків. Музика, швидка, жвава музика хвилюючого піднесення й живого танцю зганяла всіх з місця в коловорот руху та щастя. Мишки танцювали з мишками, люди з людьми, мишки з людьми, люди з мишками, - все змішалося й переплелося, розворушилося вихором та й дало добрячого лиха закаблукам. Щоправда, мишки, боячись, щоб спритні кухарчуки, які жваво снували поміж рядів, у необережнім поспіху не віддавили їх довгих хвостиків, намагалися триматися подалі від столів та ближче до центру танцювальної галявинки. І лише старий канцлер мишачого королівства, нічого не побоюючись, хвацько витанцьовував де завгодно, - адже у нього, у канцлера, довгий хвостик був давним-давно відкушений недобрим і безсердечно жорстоким рудим котом...


Відьма теж хотіла потрапити на весілля. Вона знов стала зігнутою в дугу, з брудною торбою за спиною горбатою старою, у якої було довге-предовге розпущене сиве волосся в ковтунах та злії-презлії, червоні гнійні очі. Але солдати двірцевої охорони не пустили її, слушно зауваживши, що для того щоб бути щасливим, зовсім не обов′язково отримувати подарунки від старезної відьми,- звичайному солдату цілком вистачає своїх, двох рядів блискучих, сумлінно начищених солдатською рукою залізних ґудзиків.



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Поэзия ~ Авторская песня
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 13
Опубликовано: 21.11.2019 в 17:03
© Copyright: Руслан Герасимов
Просмотреть профиль автора






Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь!Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1