«Дерев високих
стрій довкруж хатини, І обдувала їх вітрів
юрма — Несквапних, наче віз останній з ринку. А серця не збудила б і сурма.» (Шеймас Гіні)
Селище, в якому нічого не
відбувається:
Ось уже три тисячі років та сама
нудьга:
Ворожнеча
кланів і торф фарбований вохрою,
Щербаті мечі, іржаві ножі – криця
срібляста,
Що так легко іржавіє від рідини
все тої ж –
Кольору вохри.
У кожну халупу там смерть
заходить не стукаючи:
Наче маленький чорний ельф – так,
на гостину,
Або по справах – забрати, хто там
засидівся
У світі корів і овець, собак і
людей, каменів і заступів,
Католицьких пасторів і оранжистів
гучних барабанів:
Хто там засидівся за дубовим
столом бенкету голодного
Над чаркою осіннього віскі і
черствим хлібом спогадів.
Там у кожну кам’яну хату заходить
на гостину
вітер:
Недобрим вісником, пихатим лордом,
володарем зла:
Несе жмуток сухот і свистить у
порожніх глеках:
Бо нічого не відбувається: все
так само картопля гниє
Під нудними дощами торішньої
безнадії сірої
(Хоч би трохи зеленого, хоч би
трохи барви весни,
А туман все фарбує у сіре –
навіть старезні пагорби
На яких стоять селища – селища
бородатих уладів).
Там у кожний замок заходить Пак –
господарем істинним,
Оселяючись у цій пустці забутій,
у цій твердині закинутій,
Серед цих руїн важких, диких і
моторошних,
Де не хочуть жити навіть привиди
– сірі свідки старої помсти,
Оселяється чорним собакою,
однооким музикою,
Баламутом снів вересових і журби
болотяної.
Хоч би дерево хто посадив (я не
кажу ясена –
Хоч бузину чорнильну – гірку наче
світ наш),
Може селище отримає тоді знак –
жити для чого,
Оте селище – в якому
нічого не відбувається…