Туга



 Війна – то страшна річ!
З усім можна жити, до всього звикнути. А от з війною жити важко. І звикати до неї страшно. Весь час живеш надією, що ось-ось вона скінчиться. Та марно. Люди вмирають та народжуються , а вона все йде…
Що ти зробила з нами, війна? Як далі жити ? Скільки років знову на вулицях будуть каліки, жебраки, діти-сироти? Мільйони й тисячі скалічених доль людей. Господи! За що нам таке випробування?
Михайло і Галина прожили щасливе сімейне життя. Двоє діточок нажили. Пороз"їжджалися діти – хто куди: один у Москву, другий – у Київ. Онуки підростали , приїжджали у гості на літо відпочити. Тихе розмірене щасливе мирне життя.
Та несподівано в твій дім прийшла клята війна. Спочатку здавалося, що це якесь непорозуміння. Потім – що скоро скінчиться, треба трохи потерпіти. Пізніше зрозуміли, що швидко це не мине. Далі почали з цим жити і звикати. А потім… а потім нескінченні втрати та похорон близьких та рідних відривав в тебе кожного разу шматок серця і душі.
Думаєте, що страшніше за війну та смерть нічого в житті нема? Дарма. Є ще гірше.
Туга.
Тобі однаково чи то війна, чи мир. Чи живий ти, чи мертвий . Ніщо і нічого тебе вже не тішить. Бо ти вже більше не живеш. Тебе нема. Є тільки твоя тінь. Туга тебе з"їдає.

Михайло і Галина так і залишилися жити в прифронтовій зоні: тут Україна , а зовсім поруч … Наче б теж наша земля, та вже не наша, бо окупант захопив її. Та страшніше те , що там , на тій території живуть старі та хворі батьки Галини. Батько Галиночки був після інсульту. Він не зміг пережити такого лиха з Україною. Мама Галини доглядала за ним. Кожного місяця Галина переходила кордон , щоб провідати їх та привезти ліки і харчі. Важко було дуже!
Добре, що хоч діти та онуки в безпеці. Кинути старих і хворих батьків та поїхати до дітей - було неможливо. А ще й господарство невеличке було своє : кіт, собака Туман та коза Дуся – дуже виручали сім"ю. Бо як прожити ?
Одного разу старий пес Туман врятував життя своїм господарям. Він забіг до хати та почав гавкати та кликати на подвір"я. Галина та Михайло не розуміли: що воно там таке? - та пішли за собакою. А він біг все далі й далі від хати. Коли подружжя було вже біля паркану, у будинок влучив снаряд. Так старий пес врятував їм життя.
Та сталося так, що через тиждень собака загинув. Коли почалась канонада з того боку, шалена куля заділа бідолашного та смертельно поранила. Пса перев"язали. Насилу вдалося спинити кровотечу . Та якби ж то ветеринара якогось або лікаря! А так… Важко вмирав собака. Та дивитись на ті муки було ще важче. Галинка не відходила від Тумана і весь час була поруч. Молилася. Та що ж вже поробиш?
Галина після загибелі собаки майже тиждень не могла розмовляти. Жінка дуже переживала. Розумний був пес! Дивиться на тебе тими очима, наче людина… Поховали Тумана під старою грушею.
Ледь пережила цю втрату, як подзвонила мати Галини та сказала, що батькові гірше. Галя поїхала до них.
Клята війна! Що ти накоїла ? Ні лікаря покликати, ні в лікарню покласти, ні поховати по-людські! Старенька мати та Галина по черзі сиділи біля старого, доглядали на ним. Та з кожним днем батькові ставало все гірше. Галина розуміла, що залишати його вже не можна. Вона сиділа біля батька, перегортала з дитинства спогади, де батько першим відкривав їй цей світ, бо любив її без тями і розуміла, що вже нічого не може вдіяти, аби врятувати його. Він був чудовим батьком, чесною та мужньою людиною. Як страшно, коли ти нічим не можеш допомогти, коли на твоїх очах життя залишає рідну людину, а ти сидиш і тихо спостерігаєш…
Не приходячи до тями, як тільки почали з світанком співати пташки, в старій хаті тихо помирав батько Галини. Біля образів мерехтіла лампадка, м"яко покриваючи світлом стару ікону Господа нашого. Поруч плакала чорними сльозами свічечка. Весь цей час Галина міцно тримала старого за руку. Не відпускала.
Свічка згасла та попрощалась сизою кривою цівкою диму. Життя скінчилось.
Кажуть, що ховати власних дітей дуже важко. Ви гадаєте , що ховати своїх батьків легше?
Коли Галинка повернулася додому, Михайло ледь впізнав її: колись усміхнена та красива дружина перетворилася на мовчазну, стомлену, помарнілу жінку. Галина все гірше себе почувала; жалілася, що серце болить. Потім злягла і більше вже не вставала. Михайло сидів біля дружини і тихенько плакав, бо розумів, що більше його кохана вже не підніметься. Лице змарніло, якось загострилося, ще більше постаріло. Вже не їла та майже не пила.
Опівночі відійшла душа Раби Божої Галини.
Михайло ледь усвідомив, що його Галинки вже нема. Кричав та кликав її, піднімав та пригортав до себе…
Вранці сусідки вже одягали померлу, готувались до похорон. Михайло ледь зміг повідомити матері про страшну звістку. А дітям… Як дітям сказати ? Зв"язку с «Великою землею» вже як місяць не було. Відключили. Зберігати тіло теж нема де. Боже, Боже! Як жити далі? Померлу треба було везти до батьків попрощатися та поховати на тому боці. Так заповіла Галина.
Чорний, як ніч, змарнілий та постарілий Михайло повіз дружину до кордону в останню путь. Лице мокре від сліз, а ноги ледь йшли за труною коханої жінки. Як жити йому далі без неї на білому світі?
Михайлу не можна було перетинати кордон - чоловіки рідко поверталися назад з того боку. Жінки знаходили їх або в полоні, або в рабстві, або мертвими. Таке життя…
Десь далеко доносилося звуки труби і його надривне: «Утомленное солнце…». Подруга Галини підійшла до Михайла, обійняла його і тихо сказала:
- Тримайся, Михайле! Час прощатися. Далі я повезу її сама до батьків…
Михайло опустився біля труни на коліна, довго дивився на дружину, обійнявши холодне тіло, наче хотів навіки закарбувати любі риси обличчя, потім ніжно погладив по голові і поцілував. Жінки тихо голосили, а десь все чутно було «Утомленное сонце»…
Чоловік піднявся на ноги, підійшов до Христини і протягнув їй Галинин телефон:
- Коли будете ховати Галиночку, подзвони мені.
На кладовищі було мало людей. Старенька мати ледь трималася на ногах та весь час витирала косинцем хустки старі очі. Двоє жінок тримали її під руки.
Старий сивий священик відспівував новопреставлену рабу Божу Галину та освячував кадилом. Худенька жіночка тоненьким писклявим голосом підспівувала Отцю та весь час хрестилася. А навкруги моторошна картина зі свіжо виритими могилами та нахиленими від дощу хрестами. І така туга була, що хоч вовком вий.
Панахида закінчилася, Отець запросив рідних прощатися з померлою. Христина подзвонила Михайлу з галининого телефона:
- Михайло, ми вже прощаємось.
Після паузи сухим та здавленим голосом Михайло попросив:
- Христя, поклади слухавку Галочці. Я хочу попрощатися з нею.
Христина завмерла, потім мовчки поклала слухавку у труну до вуха Галини.
Михайло все говорив і говорив останні слова своїй дружині , яка залишала цей земний світ і серце розривалося від цього моторошного прощання з коханою людиною, бо прощалися вони назавжди. Сльози рікою лились по щокам Михайла, який згадував все своє життя з дружиною. Він не міг відключитися та все чув, як сира земля гулко стукала по кришці труни : бум, бум, бум… А далі тиша…
Що ти накоїла, війна? Як далі з цим жити?
Ви гадаєте, що війна – найстрашніше в світі?
Ні!
Найстрашніше – це туга! Туга за тими, хто нас покинув назавжди!
А може і не назавжди?
Бо душі наші скоро зустрінуться…

P.S.
Через три місяці Михайло отримав звістку від дітей – невістка Ольга народила дівчинку (3500). Назвали Галинкою…

02.08.2018р. 3.15



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Рассказ
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 15
Опубликовано: 17.03.2019 в 22:11






Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь!Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1