Довершено: Місто Смутку


Довершено: Місто Смутку
                               «Он вони, мовби з пам’яті нашої вилупились,
                                 Мов невпокійні засновники знову краєм пішли:
                                 …………………………………………………….
                                 Кому яке діло до нашого болю?»
                                                                                                          (Шеймас Гіні)

Подорожуючи графствами Тірон (насправді Тір Еогайн) та Фермана (взагалі-то, Фер Манах, навіть ще правильніше Фер Маг Енах), я випадково потрапив у Місто Смутку. Раніше я думав, що таке місто існує тільки в потойбічному світі – в Сіді. Або в царстві Морфея, або в ментальному світі, чи в світі метафор, чи в давньокитайському царстві Я (ах, ця епоха Чжоу, яка вона була сентиментальна!). Виявилось, що таке місто існує в реальному світі і таки на нашій землі ірландській, хоч і по той бік кордону Республіки. Блукаючи вулицями цього міста, слухаючи як мої черевики лунко стукають бруківкою, я написав таке:

Сонце однооким кульгавим апостолом
Ховається за дахи пам’яті – такої ж іржавої,
Як мечі воїнів Конхобара – бородатого короля Уладу,
Що так довго лежали у торф’яному болоті
Забутих снів їжакових й оленячих.
У цьому місті всі двірники бородаті,
А всі жінки у картатих хустках
І таких же спідницях в клітинку,
Що волочаться по землі тартановій, твідовій,
Що колись якомусь гоноровому вождю належала,
Який нині десь під землею глибоко
Коло дольмену – такого ж важкого,
Як моє серце прочанина (чутки, шепіт, цитати з газет):
Тойших – чи хтось пам’ятає...
Ці жінки пригадують як воно – посміхатись,
А діти бавляться з дерев’яними крісами
І малюють на стінах шамрок.
У цьому місті журба замість фіранок
На кожному вікні більмами,
На кожному дому мурованому
З каменів, як і ми неотесаних.
Для тої журби човен легкий
Майструю собі, витесую – вишкрябую
З дуба кельтського мертвого
(І де ж ті жолуді… І де свині ті,
Що так ласувати ними жадали…)
А в місті тому постріли
Лунають у кожних спогадах,
У кожній голові сивій
У кожній луні минулого…

Місто, зіткане з суму сірого,
З журби одвічної.
Ховаюсь за твоїми мурами
Перед дорогою нескінченною…




Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Поэзия ~ Верлибр
Количество рецензий: 1
Количество просмотров: 44
Опубликовано: 19.01.2019 в 10:00

Владимир Южный     (19.01.2019 в 11:50)
удивительно... знаете, Шон, то, что Вы написали, так близко мне по мироощущению... не знаю, что это за город, но мне кажется, что я иду по нему рядом с Вами... а может, я живу в нём. эта репродукция... Вы без труда узнаете это место, если пройдётесь по старой Одессе (особенно по Пересыпи) дождливым осенним днём.
"У цьому місті журба замість фіранок
На кожному вікні більмами,
На кожному дому мурованому
З каменів, як і ми неотесаних..."

и окончание Вашего ст-я просто изумительное по образности. кто больше, кто меньше, но, наверно, мы все прячемся за такими стенами перед этой бесконечной дорогой...
добра Вам, Шон, а городу Печали, солнечной погоды.






Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь!Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1