Поэзия - Лидия Лазоренко


Поэзия - Лидия Лазоренко
Лидия Лазоренко



*  *  *

Край дороги схилились дерева.
Осінь полем іде навмання.
Гонить хмари печаль вереснева,
І зневіра надію спиня.

Лист кленовий приліг відпочити
На пожухлій холодній траві.
День журливий, туманом повитий,
Перекреслив дороги нові.


ЗАПРОСИ МЕНЕ

Запроси мене у свій яскравий світ,
Що лелітками іскриться урочисто.
Помереживши бурштином зелень віт,
У полон забрала осінь наше місто.

Запроси мене у той чудовий гай,
У святкову таїну твоєї казки.
Тільки, осінь-чарівнице, зачекай,
Не пророч мені журливої розв’язки.

Запроси мене, прошу, у майбуття,
У перлисті зачаровані тумани.
Запроси мене в своє сумне життя,
Щоб розрадити зуміла, мій коханий.

Запроси мене в свої буремні дні,
У повиту жалем тишу вечорову,
Щоб могла тобі сказати гордо: «Ні!»
…І чекати на твоє признання знову…


*  *  *

А я за тобою піду на край світу,
Для тебе зорею на небо зійду,
Щоб тільки самотність
Твою відігріти,
Від серця твого відігнати біду.

Щоб кликали в далеч тебе горизонти,
І мрії твої не хилились в журбі.
З тобою, коханий мій, буду я доти,
Допоки життя не всміхнеться тобі.

Яка в мене сила, ти, мабуть, не знаєш.
Я можу іти по колючій стерні,
Веселку ясну запалити над гаєм,
Аби ти, коханий, повірив мені…

Хай люблячі очі і погляд манливий
Несе у майбутнє життя течія.
Зі мною чи ні — будь, коханий, щасливий,
А в щасті твоїм відігріюсь і я.


*  *  *

…А листья жёлтые опять
Закружит осень в грустном вальсе…
Я не могу тебя понять:
Зачем со мною ты остался?

О звёздных говоришь мирах,
А я обычная, земная…
Сегодня та же, что вчера.
Живу, в твоей любви сгорая.

Так в чём, скажи, моя вина,
Что я дышу одним тобою?
Ведь пристань тихая нужна
И одинокому герою.

Когда-нибудь в холодной мгле
И ты захочешь отогреться,
Надеясь: где-то на земле
Тебя ждёт любящее сердце.

*  *  *

Ничего не хочу. Я устала
Целый вечер стоять у окна.
Быть в судьбе твоей гостьей —
мне мало,
А хозяйка тебе не нужна.

Ничего не хочу, понимая,
Что нельзя перемен ждать сейчас:
Я не первая и не вторая,
Угодившая в плен твоих глаз.

*   *   *

Я себя убеждаю: не надо
По ночам тосковать о тебе.
Закрутил мою жизнь, как торнадо,
Но за это спасибо судьбе.

Ничего не хочу: невозможно
Вспять дорогу свою повернуть…
Клён стучится в окошко тревожно,
Не даёт мне спокойно уснуть.

*   *   *

Треба не просто жити.
треба бути щасливим.
Он притуливсь під тином
хмаркою деревій.
Там під горою мріє,
спить синьоока слива,
Линучи в простір неба
смутком палких надій.

*  *  *

Здається, ще далеко вечір.
Ласкаве сонце ллє тепло,
Та осінь вже кладе на плечі
Пурпурно-золоте крило.

*  *  *

Вгамувати у серці неспокій
Я не можу: тривоги сумні
Поселились в душі одинокій
І голосять, немов навісні.

Я не знаю, що , бідним, їм треба, —
Тільки серце від туги пече.
Дуже важко, коханий, без тебе:
За чиє заховаюсь плече?

— Йди,— казала. А серце кричало,
Вирувало: — постій, не ходи…
Бігла хвиля сумна до причалу.
В небі місяць гуляв молодий.

Впала в море зневірена зірка —
Тільки кола пішли по воді…
Чому ж доля, зітхаючи гірко,
Не схопила за руку тоді?

Видно, важко було моїй долі
Втихомирити шал почуттів…
Я ж тепер, мов стеблинка у полі,
Від болючих хитаюся слів…

*  *  *

Співає пісню-колисанку
Журливий вітер-вітровій.
Чекаючи ясного ранку,
Завмерли залишки надій...

*  *  *

Відгорів, відбуяв, відтривожив
Моє серце палкий листопад.
Тільки чомусь ,мій друже, не можу
Наше щастя вернути назад.

Б’ється пташкою думка безсила,
Безнадія мене обійма —
Листопаду підрізала крила
Невблаганна холодна зима.

ПОЗДНЕЕ ПОКАЯНИЕ

Холодно. Небо хмурится.
Ветер застыл в мольбе.
Я по знакомой улице
Грустно иду к тебе.
Дум запоздалых пленница,
Ищет душа приют.
Вот тот подъезд. Вот лестница.
Дом, где меня не ждут.
Кинуло время крошево
Белое на виски.
Что же, скажи, хорошего
Прятаться от тоски?
Бег по спирали вечности
От самого себя?
Призраки быстротечности
Душу мою гнобят…
Сумрачно. Ветрено. Холодно.
Хруст молодого льда.
Хоть я давно не молод, но
Память ведёт сюда.
В этот подъезд, где многое
Помнит ещё меня.
Жаль, что другой дорогою
Шёл я, любовь виня.
Позднее покаяние
Просит судьбу: «прости…».
Знать бы нам всем заранее
Правильные пути…

*  *  *

Почему-то день осенний хмурится
И вздыхает ветер тяжело.
Загрустила даже наша улица,
Но на сердце у меня тепло.

Стала я весёлою и смелою,
И в свои поверила мечты.
К облакам взлетаю чайкой белою,
Убежав от будней суеты.

Тополь машет листьями взволнованно,
А берёзки, выстроившись в ряд,
Смотрят на дорогу очаровано,
Примеряя праздничный наряд.

Треплет ветер золотые платьица,
И листочки в воздухе кружат.
Почему же сердце не спохватится,
Что пришёл на землю листопад?

Журавли с собою лето красное
В тёплый край на крыльях унесли.
Чувствуя дыханье ветра властное,
Замерли на склоне ковыли.

*  *  *
— Бути, а чи не бути, —
дума гарбуз-філософ.
Прагне урозуміти,
що є добро і зло.
І посміхнулась мудро
щедра красуня осінь ,
Дивлячись, як насупив
він золоте чоло.
Краплі життя стікають,
ніби у далеч линуть,
Із журавлиним братством,
замкнені тим ключем,
Що в дорогі корали
вбрав чарівну калину
І в серце бентежне кинув
солодко-болючий щем.




Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Поэзия ~ Стихи, не вошедшие в рубрики
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 31
Опубликовано: 29.04.2018 в 21:21
© Copyright: Лира Боспора Керчь
Просмотреть профиль автора






Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь!Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1