Даремно, все даремно


Даремно, все даремно
                                                 «Даремно ти слухаєш вітер, що плаче
                                                   ніхто не тривожить твій слух серенадою...»
                                                                                                      (Федеріко Ґарсія Лорка)

Даремно, друже, ти серед цих каменів,
Що ніколи не стануть хлібами,
Що лежать на шляху оленів,
Що тиснуть на землю як гирі,
Які чіпляють до годинників вічності,
Що міряють маятником буття
Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
Даремно, друже, серед каменів сірості,
Серед цих брил духу важкості
Ти слухаєш вітер:
Його плач по людяності,
Його стогін осінньої туги,
Його спів про мертвих,
Що пішли в позачас,
У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
І мигдаль гіркіший полину.
Даремно.
Ніхто не тривожить струни Неба
І банджо білих хмаринок:
Там тихо:над світом людей.
Тільки тут, в ущелині,
В долині вічної ностальгії
Ти слухаєш вітер,
У краю, де ніхто не чув серенади,
А тільки реквієм – один – для епохи.
А ти слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев. Ніколи.




Рубрика произведения: Поэзия ~ Верлибр
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 19
Опубликовано: 20.04.2017 в 18:22










1