Поэзия. Лидия Лазоренко


Поэзия. Лидия Лазоренко
* * *

Спасибі долі за твою любов:
Ти є — і серце полум’ям палає.
День весняний сум ночі поборов
І заіскрився дивним водограєм.

Вишневим садом місто розцвіло.
Вдягли дерева сніжно-білішати.
Твого кохання чисте джерело
Допомогло мені себе пізнати.

І, надихнувши душу до звитяг,
Штормам упевнено подати руку.
Кохання до зірок веде життя,
Даруючи гірко-солодку муку.

Пелюстки вітер по стежках несе,
І я кажу завзятцю-вітровію
— Задля кохання здатен я на все!
Я зможу! Я здолаю! Я зумію!


Прагнення любові

Жінка прагне кохати.
             В цьому палкому світі
Навіть самотні ранки
                     мають бути зігріті
Ласкою і любов’ю.
                   І щоб надійні плечі
Забрали жалій тривоги
             в сірий зимовий вечір.

Жінка хоче кохати.
                 Ніжністю відігріти
Душу чиюсь бентежну,
               наче буремний вітер.
Ніби ласкаве літо,
         вбравшись в ясні коралі,
Вранішньою росою
                     змити гіркі печалі.

Жінка має кохати.
               Посмішку світанкову
Милому дарувати,
                  мов золоту підкову.
Хай звеселяє душу
                   це почуття гаряче…
…Та де ж воно заблукало,
             що жінка стоїть і плаче?


* * *

Вітер кинув недбало
Лист порізьблений клена.
Тихо доля сказала:
— Пригорнися до мене.

Разом ми подолаєм
Самоти безнадію…
Ходить осінь за гаєм,
Виглядає завію.

Важко всім дарувати
Золоті пишні шати,
І, втомившись, дохати
Йде вона спочивати.

День осінній згоряє,
Оповитий журбою.
Гомінким водограєм
Розмовляю з тобою.

Мріють трави шовкові
Про холоднії роси.
Жити як без любові?
Серце ніжності просить.

Та не чуєш ти знову—
Душу біль розтинає.
А над шляхом кленовий
Лист самотньо кружляє.


* * *

Жінки вродливі, ніжні, загадкові…
Чорняві, золотаві, мов пшениця…
Всевишній! Не залиш їх без любові:
Самотньо жити жінці не годиться.
Без поглядів гарячих жінка в’яне.
Душа без слів ласкавих холодіє.
Через роки признання полум’яне
В куточку серця береже надія.


* * *

Кружляє вітер над лиманом сивим,
Маслину обіймає жартома.
І світ здається добрим і щасливим,
І відступає із душі пітьма.

І котиться замріяна стежина
Через м’які пухнасті полини.
І вірить серце в те, що я єдина
Приходжу у твої таємні сни.


* * *

Мого життя сторінку перегорни,
Мій спокій і надії мої верни.
Хоч доля пригорнула із співчуття,
Хіба з розбитим серцем бува життя?
Хіба буває щастя в самотині,
Як зорями гіркими мої пісні?
Неначе зграя-зрада, летять слова,
Зринає й знову пада душа жива.
А вітер заклинає мене: «Прости…»
Уже немає сили палить мости.
Не можна спраглу душу на битий шлях.
В жалобі безутішно схилився стяг.
У чорно-сірих барвах приліт весни
Безтямно навіває тривожні сни.
Зачаклували душу передчуття…
…Коханий мій, без тебе яке життя?


ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Силует одинокий маслини,
Край дороги полин, сокирки…
Наче вітер нескорений, лине
Із минулого спомин терпкий.

Ідуть в далеч за сіллю до моря
Із північних країв чумаки.
Перед ними степи неозорі
І посипані пилом віки.

Зажурилася пісня далека
На обпечених сонцем вустах.
І піднявся, неначе лелека,
В небо зоряне стомлений шлях.

Може, й важко у небі там жити,
Коли в серці красуня земля…
Шлях Чумацький, натруджений, битий
Наші душі тепер звеселя.


БУМЕРАНГ

Хоть наши помыслы светлы,
Порой сплеча мы рубим споро:
Как трудно сглаживать углы
В житейских мелочах и спорах.

Обида горькая живёт
На дне израненного сердца,
В больной душе не тает лёд,
Никак ей, бедной, не согреться.

Нередко близких мы, любя,
Корим обидными словами,
Не понимая, что судьба
Поступит точно так же с нами.

Полынно-горькие слова
К нам бумерангом возвратятся,
Поникнет грустно голова,
И перехочется смеяться.

Но, коль добро посеем мы,
Оно вернётся к нам сторицей.
И даже посреди зимы
В душе надежда заискрится.


КРЫМ

Тропинка побежала вдаль игриво
И окунулась прямо в облака,
Что, распустив величественно гривы,
Оглядывали землю свысока.

Она манила за собою в горы,
Звала, как путеводная звезда,
Туда, где открываются просторы,
Ветров бесстрашных кружит чехарда.

Где видно, как играют волны, споря
С утёсом старым, хмурым и сырым.
Где воздух гор и ароматы моря
Сплелись навеки в дивном слове Крым.


АЛЕКСАНДРУ ГРИНУ

Он убежал от серых нудных будней,
От дрязг житейских и от суеты,
Поверив сердцем в то, что счастье будет
В придуманном им городе мечты.

Хоть тяжело от жизни устраниться,
Где правят деньги и царит обман.
Но радость озаряет наши лица,
Когда мы слышим слово «Зурбаган»

С души мятежной падают оковы,
И безнадёжности уходит боль,
И женщину мы полюбить готовы,
Узнав в ней нежность и мечту Ассоль…

Мы в этой жизни много испытали:
И клевету, и злобы голоса.
Но нас надежда уводила в дали,
Где алые струились паруса.




Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Поэзия ~ Стихи, не вошедшие в рубрики
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 91
Опубликовано: 23.02.2017 в 13:49
© Copyright: Лира Боспора Керчь
Просмотреть профиль автора






Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь!Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1