Картинка


Картинка
                                                                   «До самого вечора блукав він мовчки по місту,
                                                                     наче в очікуванні, коли світ стане загальновідомим.
                                                                     Але йому як і раніше було неясно на світі,
                                                                     і він відчував в темноті свого тіла тихе місце,
                                                                     де нічого не було, але нічого нічому не перешкоджало початись.»
                                                                                                                                     (Андрій Платонов «Котлован»)

Доводилось мені інколи чути та читати фрази з ідеалізацією сімдесятих років минулого століття. Мовляв, мало не вершина добробуту і благодаті. Світле минуле. Тільки не далеке і глибоке, як у Конфуція (о, глибока давнина! Як він любив її чистоту!) А нещодавнє. Але вже встигло вирости нове покоління яке дехто хоче годувати легендами. Чуючи і читаючи такі фрази я часто думав: «Може я жив в якійсь інакшій країні?» Але ні, в тій самій… Чому ж тоді я не пам’ятаю нічого хорошого з тих часів? Може людям властиво забувати погане і згадувати тільки якісь приємні моменти, особливо якщо згадується молодість? Так чи інакше, але мені захотілося намалювати картинку з сімдесятих років – реальну, не вигадану картинку, зобразити маленький епізод того десятиліття, намалювати словами етюд, як малює візерунки мороз на шибах, як окреслює в морозному повітрі сюжет сивий дим старої котельної.

У сімдесяті роки ми жили в невеликому напівпідвальному приміщенні, яке нагадувало однокімнатну квартиру. Приміщення було сире, стіни наскрізь були з’їдені грибком, помешкання часто затоплювало – труби були ненадійні, водогін в домі був зроблений неякісно. Проте і цьому помешканню були раді – до того ми жили в брудному задрипаному гуртожитку, де було зламано все, що тільки могло поламатись, а ще до того – в комунальній квартирі, де у двох прохідних кімнатах жило три різних сім’ї не рахуючи щурів, що бігали табунами прямо серед білого дня. Надія отримати більш-менш нормальне житло була ефемерна – в чергах на квартиру люди стояли десять, двадцять років, іноді все життя. Квартири не продавались – принаймні офіційно та й мізерної зарплати в сто двадцять рублів вистачало лише на продукти.

Ми жили в ті роки в місті П. яке було перенасичене військовими заводами. Мене зажди дивувало, що ціле місто – і то чимале тільки те й робить, що виготовляє речі, які не просто нікому не потрібні, а ще й небезпечні. Варто якомусь старому маразматику при владі чи ідіоту з лампасами натиснути кнопку, як весь світ, все живе на Землі буде знищено… І всі жили з цим відчуттям, що в будь-яку мить світ може згоріти у ядерному вогні.

Місто П. не дивлячись на свій статус обласного центру продуктами забезпечувалось вкрай погано – магазини були порожні, для того щоб купити найбільш елементарні продукти доводилось вистоювати величезні черги. Люди страшенно нарікали на дорожнечу, на уряд. Хоча, звісно, нарікали тихо – голосно нарікати ніхто не наважувався. Казали, що раніше було добре. Коли раніше? Говорили про кінець п’ятдесятих років – мовляв, сталінські репресії вже закінчились, а хрущовські маразми з кукурудзою ще не почались. Називали якісь казково низькі ціни. Хоча думаю це теж був міф – не більше. Люди люблять говорити «колись було добре в старі добрі часи». Це, певно, вічна закономірність людської психіки.

Стояти в чергах завжди випадало мені – це був свого роду сімейний обов’язок якого я просто терпіти не міг, ненавидів всім своїм єством. Вистоюючи годинами за ковбасою чи за маслом я нудьгував роздивляючись тупий совковий плакат «Рішення XXIV з’їзду КПРС виконаємо!» з шаблонним пролетарієм червоного кольору. Цей плакат висів в магазині роками – потім його замінили на плакат «Рішення XXV з’їзду КПРС виконаємо!» з іншим пролетарієм – але з таким же тупим і самовпевненим виразом обличчя.

У той день черга була особлива велика – витягнулась за межі магазину на кількасот метрів. Населення якимось чином довідалось, що мають привезти ковбасу аж двох сортів – «Любительську» і «Докторську» - заповітні мрії людей всіх класів і станів з прошарком інтелігенції включно, та ще й масло і м’ясо. Люди почали хвилюватися і займати черги ще зранку. Магазин зачинився на обід і юрбі почалось хвилювання. Хтось вперто пускав чутки, що насправді нічого сьогодні не привезуть. Але ніхто не вірив і ніхто не розходився. До службового входу приїхала вантажівка, всім стало ясно, що таки привезли – хвилювання посилилось, ніяк не могли розібратися, хто перший у черзі, і хто за ким стояв. Нарешті магазин відчинили, юрба ринулась в середину. Виникла плутанина, адже всі займали одночасно три черги – за ковбасою, за маслом і за м’ясом. Люди перебігали з черги в чергу, послідовність губилась, ніхто нікого пропускати не хотів, у повітрі висіла лайка та крики: «Ви тут не стояли!» Якийсь дідусь-інвалід хотів купити без черги тикаючи костуром у напис: «Інваліди ВОВ обслуговуються поза чергою». Але його до прилавка так і не допустили і з магазину просто випхали – пішов в сльозах…

М’ясо «давали» разом з кістками – береш кавалок м’яса, обов’язково мусиш купити такий же по вазі шматок кістки. Не хочеш – взагалі нічого не продадуть. Ті, хто нарешті дорвався до очікуваного прилавку обурювались, хто був далеко репетували: «Ти бери, що дають!» Поступово стало зрозуміло, що всім всього не вистачить. І не те що всього – більшості громадян в черзі не вистачить нічого. Почали кричати: «Давайте тільки по кілограму в одні руки!» (хоча так і давали з самого початку) і уважно дивились чи хтось не купив більше. Але це не допомогло – омріяні товари раптом закінчились. Причому одночасно – всі різновидності дефіциту. Юрбу спочатку охопив шок (не вистачило!), а потім обурення: «Та ви там під прилавок сховали!!!» Юрба почала шаленіти. Продавці сховались в підсобку крім одного, який зриваючи голос переконував всіх, що справді нічого не залишилось. Через прилавок перелізли і під прилавок зазирнули. Справді нічого більше не було. «Ні, ви десь сховали!» - лунали голоси задніх – напираючих. Очі продавця наповнились відчаєм. Він ніби видихаючи з останніх сил повітря вигукнув: «Та нехай вам Брєжнєв ту ковбасу дасть!!!» Юрба раптом раптово затихла. Всі зрозуміли, що продавець сказав щось зайве. Він сам зрозумів, що сказав зайве, і очі замість відчаю наповнились страхом. Затихла юрба почала розсмоктуватись – через лічені хвилини в магазині вже не було нікого.

Наступного ранку до дверей магазину під’їхала чорна «Волга». З неї вийшло двоє людей в цивільному. Щось шепнули, щось показали тому самому продавцю і посадили його в машину. Чорне авто поїхало. Більше того продавця ніхто не бачив. Не тільки в магазині. Більше його взагалі ніхто ніколи не бачив…

(Малюнок з мережі. Написано на основі реальних подій 1973 – 1976 років.)



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Проза ~ Рассказ
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 154
Опубликовано: 22.12.2015 в 13:13






Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь!Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1