На горі, де холодно


На горі, де холодно
                            “Це дерево росте самотою тут,
                             на горі;
                             піднялось воно високо
                             над людиною і звіром.
                             І якби воно захотіло сказати щось,
                             то не мало б нікого, хто б зрозумів -
                             так високо виросло дерево.”
                                                                             (Фрідріх Ніцше)

На вершинах гір людського буття
Інколи ростуть дерева.
(Майже як у нас в Ірландії)
Ці дерева бувають молоді і ніжні,
Бувають старі і порепані
(Хоча теж помирати не хочуть),
Але завжди потріпані вітром
(Таким шаленим у верховині),
Завжди самотні і мовчазні
(Як сліпий скрипаль),
Завжди сухими гілками тичуться в Небо,
Марно намагаючись зловити хмари,
Марно здіймаючи у синю байдужість
Втомлені руки відчаю.
Ці дерева виросли з насінин радості,
Які випадково занесли на вершини птахи
(Бо на вершинах людського духу
Завжди пурхають птахи -
Інколи навіть співають)
Бо на цих вершинах
Завжди самотньо і холодно.
І дивно, що там виростають дерева.
Все таки. Попри все. Дивно...
Інколи ці вершини лисі -
Там збираються відьми
І запалюють свої злі вогнища.
А інколи ці верхівки
Поростають травою -
Густою, гіркою і високою.
І жодна стежина не веде до них -
Жодна.



Мне нравится:
0

Рубрика произведения: Поэзия ~ Верлибр
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 184
Опубликовано: 24.05.2015 в 12:40







Есть вопросы?
Мы всегда рады помочь! Напишите нам, и мы свяжемся с Вами в ближайшее время!
1