1933


1933
                                  «Я не вмію писати про смерть.
                                    Можливо, тому, що це не тема для поезії,
                                    А страшна буденність…»
                                                                                           (Клод Мішо)

Чорне сонце чорного року,
Чорний хліб – тільки в мріях,
Тільки у снах,
А наяву – смерть. Тільки.
І прапор кольору крові
Над сільрадою-домовиною,
Де сидять вурдалаки-зайди,
Що прийшли забирати останнє,
Останнє зернятко,
Останнє,
Що прийшли-принесли
Смерть.
Чорну, як все (окрім прапора)
У цій державі привидів,
Що блукають, блукають, блукають
І сіють, сіють, сіють
Смерть.
І може нічого вже не лишилось
Людям нашим до землі звиклим:
У долонях, які колись
Тримали хліб і зерна для чорнозему
Нині пустка:
Дарували б хоча б чорну мітку:
Нам, у долоню кожному,
Але шкода їм навіть це:
Вони вирішили, що нам
Не можна бути,
Не можна орати,
Не можна дихати,
Не можна співати і вишивати,
Не можна жити.
Вони вирішили саме так:
Хоча знали:
Ті, хто виживуть
Не будуть про це
Співати своїх сумних пісень
А лише
Зуміють взяти до рук
Скоростріли.
У майбутньому.




Рубрика произведения: Поэзия -> Белый и вольный стих
Количество рецензий: 2
Количество просмотров: 11
Опубликовано: 26.11.2016 в 22:38

книголюб     (27.11.2016 в 19:53)
Царство небесне померлим!

Артур Грей     (01.12.2016 в 21:01)
Дякую за відгук і розуміння мого сумного твору.... Це все мені дуже болить - дід багато пережив і багато розповідав мені про той страшний час...






1