Велика яма


Велика яма
                                              «Не бійся того, що люди не розуміють тебе,
                                                Бійся того, що ти не розумієш людей.»
                                                                                                                       (Конфуцій)

Костянтин Петрович Хацапетрів ніколи не казав «поховання» чи «тризна» - не було таких слів у його лексиконі. Він завжди казав «яма». Якщо хтось у селищі помирав, або, скажімо, когось у черговий у бійці раз зарізали, він дізнавався про це першим і казав: «Буде яма!» Він також ніколи не казав про покійного «пішов під землю» - цей вираз його ображав до глибини душі. На його думку, під землю можна було йти тільки в шахту, а шахта – місце сакральне, ніби вхід у царство Плутона, навіть містичне. Слово шахта Петрович вимовляв з особливою повагою і трепетом. Його ніколи не називали по прізвищу, хіба що бригадир один раз ще під час прийому на роботу покликав: «Товаришу Хацапетрів!», але потім знітився, зрозумів що це недоречно. І на те були свої причини. Але про це пізніше. Його інколи називали по імені та по батькові одночасно – з поваги, але частіше просто Петрович. Фамільярно і навіть зухвало, але він ніколи не ображався і на таке звертання реагував особливо охоче. Слова «кладовище» чи «цвинтар» він теж ніколи не вживав: «Не збираюсь я там нічого класти!» - обурювався він. А слово «погост» викликало в нього особливий гнів. Це слово він почув на літературних читаннях імені Пушкіна в Криндачівці і відреагував дуже бурхливо: «Не гостювати я там зібрався!» - судячи по всьому, думка про загальне тілесне воскресіння була йому глибоко чужа.

Петрович мав підземного стажу п’ятнадцять років, а це не аби що, а це не кіт наплакав. Я колись необережно спитав його товариша по забою Степана Івановича Швіблікова: «І скільки ж Петрович видавав на гора?» На це я почув відповідь: «У-у-у-у!» Працював Петрович на вісімнадцятій шахті, на тій самій, що називали її «Американка». Крім того у нього було «хазяйство»: вирощував він помідори, тримав свиней і кролів породи «Совітський мардер» та «Фландр». Вирощував ще картоплю, але після одного випадку вирішив з картоплею «зав’язати». І просто купляв мішок чи два, якщо була потреба, чи міняв самогон на картоплю. Оказія після якої він перестав бути картоплярем була така. Якось, коли картоплю збирати було ще рано, хтось повадився ночами в нього картоплю з городу красти. Петрович був злий не на жарт. Взяв він до рук сокиру і сказав: «Зарубаю!» І пішов вночі на город злодія пантрувати, засів з сокирою в кущах. Серед глупої горобиної ночі під’їхала до городу машина, з якої вийшли три здоровенних мордовороти з лопатами в руках і почали його картоплю копати. Петрович зрозумів, що його там же на цьому городі і зариють і тихенько свою сокиру в землю запорпав. Мужики, копаючи картоплю і складаючи її до мішків, Петровича в кущах виявили: «Мужик! Ти що, за картоплею? Вилазь, не бійся, тут на всіх вистачить!» Петрович з кущів виліз і став руками свою ж картоплю викопувати, намагаючись врятувати хоч частину врожаю, і по причині відсутності під рукою мішка складав її на піджак, який розстелив на землі. Три мордовороти посміялися з нього: «Ти чого, мужик? За картоплею без лопати прийшов? Слухай, допоможи!» І попросили помочі закинути мішки з картоплею в машину. Цей момент Петрович згадував з особливою скорботою: «Сам же і допоміг свою ж картоплю їм до машини покласти! Сам же!» Це була найсумніша подія його хаотичного життя.

Батька він втратив маючи неповних шістнадцять років. Про смерть його батька говорили різне, справа була темною. Батька свого він соромився – він хоч був і людиною поважною, працював в конторі на шахті, був грамотним, але страждав ганебною вадою: палав любовною жагою до людей своєї ж статі, навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Від переслідування односельців та «кічі» його рятувало тільки те, що він був близьким другом місцевого прокурора і секретаря райкому партії, що малу таку саму пристрасть. Мати його була жінкою розпущеною і навіть мало не потрапила на заслання по юлієвому закону на острів Пандатерія, але померла отруївшись огірками. А тому, соромившись прізвища свого, Костянтин Петрович, досягнувши віку шістнадцяти літ під народження, отримуючи паспорт, в анкеті прізвища свого не написав. «А прізвище то, прізвище то яке в тебе буде, сиротинко?» «А ось не скажу і все тут!» «І звідки ти такий взявся?» «З Хацапетрівки!» У паспорті так і написали – Костантин Петрович Хацапетрів. У Хацапетрівці він дійсно народився, але майже все своє життя прожив в шахтарському селищі під Сніжним.

У молодості він писав вірші, зберігся навіть один його двовірш:

«Селищем дивним ночами блукав
Кульгавий шульга камчадал…»

Злі язики плескали, що під «камчадалом» Костантин Петрович мав на увазі товариша Леніна, а під «селищем дивним» Симбірськ чи Шушенське. Але це неправда. Сам Петрович це всіляко заперечував. У школі крім віршів та літератури Костя (тоді ще Костя) захоплювався квантовою парапсихологією і навіть зробив доповідь на засіданні шкільного гуртка альтернативної історії на тему: «Теорії квантової парапсихології і методи їх застосування в умовах розвинутого соціалізму». Ця доповідь навіть була нагороджена грамотою райкому комсомолу.

Після виходу на пенсію Петрович всю свою кипучу енергію приділив «хазяйству», в якому в ті роки він бачив певний сенс життя, хоча часто любив повторювати: «Немає в житті сенсу!» Він так і не одружився, і причиною цього було його ставлення до медсестри шахти – Людмили Борисівни Рюміної, в ті роки теж неодруженої. Якось перед зміною в бригаду зайшла ця медсестра і сказала, що всім потрібно пройти медогляд. Петрович взяв та й ляпнув не подумавши: «Сестричко! А в мене сифіліс!» На це медсестра, суворо подивившись на нього, підійшла і командирським голосом наказала: «Давай! Показуй!» Петрович дуже збентежився – а він був людиною дуже сором’язливою – і сказав: «Я пожартував…» Але після цього випадку він тої медсестри уникав, хоча селищем ходили вперті чутки, що вони взаємно небайдужі. Чутки ці дійшли і до Людмили Борисівни, почувши які, вона обурилась, хоча все одно була улещена. І якось влітку, Петрович купався на ставку тридцять другої шахти, у який крім всього іншого скидали шахтну воду, але все одно, ставок цей був улюбленим місцем відпочинку жителів навколишніх шахтарських селищ. Людмила Борисівна потягла штани Петровича і сховала їх в кущах, таким чином пожартувавши. Петрович же, своїх штанів не виявивши, подумав, що їх вкрали і навіть не думав їх шукати. Гумору, як то кажуть в Одесі, він не зрозумів. А оскільки ходити по території копальні в трусах було йому непристойно і соромно, він так до ночі серед корчів і просидів і тільки коли сутеніло, пішов через ліс в такому от напівоголеному вигляді до дому свого друга водія Овіннікова – до хати. Про витівку він потім все дізнався – чутки, знаєте, плітки, патякав хтось. Але з того часу Петрович жіночу стать дуже не злюбив за підступність.

Про себе Петрович казав, що він алкоголік. Але це неправда. Якщо б він випив хоча б суту частку спирту з оповідок при пиятики, то до поважних років він би не дожив і давно би помер. Біля «шалману» його ніколи не бачили, під парканом п’яний він ніколи не валявся. Але кращого знавця самогону не знайти було на цілому Донбасі, не те що в Сніжнянському районі. Самогон Петрович цінував і поважав, називав його «народним трунком». Дегустував він його поетапно, спочатку оцінював аромат, потім пробував на язик і маленький ковток полокав у роті. По одному ковтку він міг сказати: с чого гнали, де і як гнали цей зразок самогону. Він кректав і виголошував урочистим тоном фразу: «Варили самогон з цукру з додаванням хліба та яблук, гнала цей самогон Вєрка Крабова з тридцять другої копальні вентиляційної!» І ніколи не помилявся. Знав він більше ста двадцяти «точок» тільки в Сніжному та Чистякові, де гнали якісний самогон. Більше самогону він любив тільки пепсі-колу, особливо свою, домашню. Сам він самогон гнав в основному для друзів, не на продаж і секрет свого особливого самогону не відкривав, казав, що це таємниця таємниць.

Крім віршів, «хазяйства» та самогону була в нього ще одна пристрасть – поховання. Любив він поховання влаштовувати особисто, якщо ж вже без нього і його порад вирішили обійтись, то хотів він хоча б бути присутнім. Він говорив, що якщо він на похованнях не був присутній, то цих поховань для нього ніби то і не було. Про місцеві шахтарські звичаї поховання він знав все. Навіть найтонші і неймовірні особливості місцевого поховального ритуалу. Все це знали місцеві жителі і якщо щось, кликали тільки його – як кличуть сватів на весілля. Він свого роду і був сватом, тільки сватом Смерті. Петрович відчував себе Хароном. Люди вміють швидко придумувати різні звичаї, особливо при виникненні різних нових соціальних прошарків та субкультур, як шахтарі в цьому випадку. Петрович знав, як і що потрібно сказати, кому і коли, де плакальниць поставити, коли голосити, що покійному до труни покласти та інші тонкощі. Я просто впевнений, що більшість цих звичаїв він сам же і придумав, але це не так важливо. Сам він казав, коли не хотіли слухати його чергову абсурдну пораду: «Звичай шахтарський такий!»

Крім того, він був знавцем різного роду шахтарських легенд, казок, міфів та забобон. Він годинами міг розповідати про «Доброго Шурина» - містичної істоти з потойбічного світу, яка начеб то живе в шахтах і допомагає шахтарям, якщо вони потрапили в біду. Сам він запевняв, що Доброго Шурина бачив дванадцять разів і три рази він рятував йому життя. Крім того, він розповідав купу жахливих історій про гігантських щурів метрової величини, не рахуючи хвоста товщиною з кабель. «Чим же ті щурі там живляться?» «Та ось шахтарями і живляться! Зазіваєшся – ту же і загризуть! Ось був такий випадок, спускаємось ми з бригадиром Потапом в забій…» І починається! Жах суцільний! За його словами, у копальнях живе багато найрізноманітніших жахливих створінь, зустріч з якими крім смерті то найжахливішої, нічого не обіцяє. Різні там «білі вурдалаки», «шурхотячи сліди», «слимаки пітьми», «тінь мертвого директора» і таке інше. Але найстрашніша істота, по його словам, це літаюча голова Климента Ворошилова, яку бачили в штреках та штольнях вісімнадцятої та тридцять третьої копалень і яку бачив він сам і єдиний з побачивши її лишився живим.

Коли я почув цю історію з його уст, я тут же заперечив:

- А чому Ви думаєте, що це була голова саме Климента Ворошилова?
- А як же інакше! Я ж його одразу впізнав! Адже Клімка на нашу копальню приїжджав. І в забій опускався. І зі мною навіть бухав – простяцький він такий був… Сказав, мовляв, давай, Петрович по сто грамів самогону…
- Не виходить, Петровичу! Ворошилов коили помер? У 1969 році. А ти коли в забій пішов?
- Нічого ти не розумієш! Клімка і після смерті з того світу приходив до шахтарів і з ними бухав! А коли Ворошиловограду назву Луганськ повернули, то він являтися їм во плоті перестав, а його літаюча голова в шахтах з’являтися стала і смерть з собою несла…

Дискутувати тут вже не було сенсу.

Ще до війни вісімнадцяту копальню закрили. Селище прийшло в занепад і поступово перетворювалося в руїни. Петрович постарів і господарство своє закинув. Серед руїн селища йому було жити нудно, хату свою він заколотив і перебрався жити до Юзівки. Про Юзівку він теж знав чимало. Можна сказати він був свого роду юзівкознавцем – був просто закоханий в стару Юзівку. Міг довго розповідати про кожну кам’яницю і кожну вулицю: «Тут жив парторг шахти Ольховатська на другому поверсі – Іван Іванович Кадочкін. Син його розбився на мотоциклі в 1976 році – п’яний був, а сам він помер від раку шлунку в 1979 році, а його дружина поїхала жити до брата в Воркуту…» І так він міг годинами розказувати…

Останній раз я бачив Петровича в тій же Юзівці зовсім нещодавно. Пропустили ми по чарочці самогону, закусили сухарями з маргарином (традиція). Потім про те, про се, про Юзівку, про те, як «великий піф-паф» почався і що воно далі буде – про різне. По останнє велике поховання в Юзівці розмова просто не могла не зайти:

- Петровичу, а як тобі остання велика яма?
- А що? Чудово все пройшло, пишно, багато, яскраво. Свято було для людей, не часто таке влаштовують в Юзівці. Я ось що тобі скажу – частіше б влаштовували такі ями, і життя було б веселіше і цікавіше. Мені сподобалось навіть. Хоча, до моїх порад зовсім не прислухались, всі звичаї шахтарські забули, мене навіть слухати не захотіли. Я для цих шантрапістів ніхто… Багато що розчарувало. Багато що. Адже всі очікували, що заповіт Пашки-Телефона зачитають. Чекали, чекали, а заповіт так і не прочитали. Приховали його зумисно – я впевнений.
- А Ви той заповіт бачили?
- А як же не бачити? Бачив! Я ж з Пашкою-Телефоном разом бухав! Захоче він бухнути буало, тут же мені дзвонить – давай сюди, мовляв, Петровичу! Самогон є! Я бігом до нього, по стопарику одразу – буль! А потім «коксу» доріжку – це він так кокаїн коксом називав, давай, мовляв, Петровичу по доріжці на доріжку. Я йому, ти чого, Телефоне, я ж навіть тютюн не нюхаю, я тільки буль. Тоді він мені «кокс» до самогону насипає, я хлобись – і пішла справа. Щедра в нього душа була – шахтарів, а друзів особливо, завжди кокаїном пригощав. А порошок то дорогий, не дешевий. А на ліфті як він покатався! Ніхто так у Юзівці ще на ліфті не катався! Сказав: «Ех, прокачу!», а потім: «Поїхали!» І – ба-ба-бах! Ото вже поїзка була! Куди там Гагаріну! Веселий він був хлопець Пашка-Телефон! Нудьги він не любив страшенно. Бувало на фронті все затихло, нудьна неймовірна, так він з мінометів спочатку по чужим, потім по своїм, потім по місту, щоб мирні теж не нудьгували, щоб їм веселіше було. І пішла веселуха! І пішло гуляння! А він ірже як кінь, все йому весело. Попів він не любив і Бога не вірив. Зловить, інколи, попа, бороду йому запальничкою припалить, потім гранату за рясу засуне – жарти в нього такі були. І дивак він був великий. У нього в бліндажі портрет висів – козла з мордою на людську схожу, а навколо нього п’ятикінцева зірка догори ногами. Так він часом нап’ється, портрет той дівиці оголеній до рук дасть, а сам поклони б’є. Дивак!
- А про заповіт ви знаєте?
- А як же інакше! Знаю! Заповідав він, щоб поклали йому до труни чи до могили ящик горілки і пакет кокаїну. Ех, не виконали останню волю покійного! Пошкодували! І я то знаю, що горілку купили і кокаїн теж, а потім все собі заникали. Такі от вони нинішні. Не те, що Клімка Ворошилов. Крім того, Телефон заповідав, щоб на його останню путь цистерну самогону привезли, або хоча б діжку і всіх безкоштовно пригощали. Теж пошкодували. Крім того, покійний хотів, щоб на його могилі жертву принесли – немовлятко зарізали і кров’ю могилу скропили. Можна було б волю покійного виконати – донецькі баби ще понароджують. Не захотіли…
- А звичаї то які були порушені? Як би Ви те поховання влаштували?
- По перше, якщо вже вирішили ховати Телефона на землі шахтарській, а не в Росії, треба було ховати по звичаям шахтарським. Є такий звичай – якщо шахтар у ліфті вибухнув, то прийнято було замість нього ховати ляльку, а залишки його тіла згодувати птахам чи собакам – як на Тибеті, щоб швидше колесо сансари обернулось, і швидше його душа втілилась в іншу живу істоту. І потрібно було в цьому конкретному випадку осиковий кілок йому до грудей забити. Ярозумію, що з ліфту його частинами виймали, але все одно, можна було зшити і осиновий кілок в серце забити. Тоді він би знайшов спокій і з того світу би не приходив. А то буде тепер блукати шахтарськими селищами і в людей кров пити…

Петрович засумував і дивився в одну точку, споглядаючи щось мені не видиме. А за вікном шуміла Юзівка – моє місто…

Петрович зітхнув, підвівся (час, мовляв, прощатися) і сказав:

- У мене тут зі своєї старої роботи трохи динаміту лишилося – старий запас. Піду його на колію покладу. Разом з оцим шнуром. Мені той динаміт все одно не потрібен. А там поїзд має з Росії приїхати з танками та військовими – яма велика буде…



Рубрика произведения: Проза -> Психоделическая литература
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 15
Опубликовано: 13.11.2016 в 03:13






1