Шати небосхилу


Шати небосхилу
                                   «На край небосхилу, туманний скорботний,
                                     Йшла ніч, набрякаючи зорями й тінями
                                     А я, бородатий чаклун оповідок,
                                     Слухав говірки каміння й рослин.»
                                                                                (Федеріко Ґарсія Лорка)

                                Тим, хто був поруч в серпні та вересні 2014 року.

Серед ночі степів
Кольору ряси старого монаха –
Учня спокійного Будди – дивака Гаутами
Я слухав слова звіробою,
Говірку кущів полину
І шепіт каміння – брил вапняку,
Уламків граніту – тоді,
Коли ніч вагітніла зорями,
Коли маятник
Хотілось зробити з уламків
Старої залізної смерті,
Що теж втомилася бути
І розсипалась – іржею,
Уламками криці.
Ноктюрн віщуна: так хотілось
Зазирнути у схованки Часу –
Кульгавого карлика,
Знати хотілось – кому який жереб
Випало. Що і для чого, зараз чи потім,
Кому і навіщо. Чи просто
Хотілося бути
Чи метеором згоріти –
Спалахом ночі степів,
А ніч наче гостя,
Була схожа на сцену
Страшної вистави,
І ми гомоніли – бо осінь.
Час одкровень, а не смерті.
І кожному – трохи епохи.
Шматочок.

Ми не помремо.
Ми наче зорі
У тьмі. Просто вічні.
Як Всесвіт.




Рубрика произведения: Поэзия -> Верлибр
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 25
Опубликовано: 12.10.2016 в 01:45






1