Сполох дзвіниці попелу


Сполох дзвіниці попелу
                                                           «Я хотів би з дзвіниці бити на сполох,
                                                             Та черва точила плоди,
                                                              І сірники згорілі
                                                              Їли весняне жито.
                                                                                      (Федеріко Ґарсія Лорка)

Дзвіниця
Збудована з попелу
Підносить прозорий дзвін
В небо – за хмари розтерзаних днів.
На сполох
Били в ті дзвони мертві.
Дивіться: по сходах
Дзвіниці
Від якої лишився попіл,
Тільки попіл сірий у жмені
Йдуть дзвонарі мертві з сяючими очима
Вдарити в дзвін незримий,
Сповістити живим –
Хто лишився,
В кого серце ще не зотліло,
В кого серце ще не сточила
Черва зневіри й байдужості,
Сповістити одвічним дзвоном
Про те, що війни пожежа
Нищить весняне жито,
Спопеляє священну землю,
Що сарана двонога
Розпочала нашестя
На поле наше священне,
Що мусимо ми бути
Нині людьми заліза,
Людьми незнищенної криці.

(Яка ти гаряча – земля спопеліла,
Вже стільки часу – як згоріла дзвіниця,
Вже навіть розвіяв вітер
Останню жменю сірого попелу,
А я все чую
Як дзвонять на сполох мертві.
Мертві.)




Рубрика произведения: Поэзия -> Верлибр
Количество рецензий: 0
Количество просмотров: 26
Опубликовано: 19.09.2016 в 01:23






1